Були собі чоловік та жінка, а в них - синок, одиначок Івашко. Ото Івашко як підріс трошки, став просити батька:
- Зробіть мені, тату, човник та весельце, то я буду рибку ловити та вас обох при старощах годувати.
- Куди тобі, синку, ти ще малий, - каже батько.
А він таки в одно:
- Зробіть та й зробіть.
От зробив йму батько човна і весельце, і став Івашко рибалити. Поплине Івашко геть-геть річкою, а мати тим часом йому їсти наварить та в двойнятка накладе, візьме ті двойнятка ще й сорочечку білу для Івася, піде до берега, стане та й кличе:
А Івашко почує:
- Це ж моєї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.
Припливе, пообідає, сорочечку білу візьме, подякує віддасть матері рибку, що наловив, та й знову на річку.
Нагледіла Івашка відьма та й каже собі:
- Ото б добре Івашкового м'ясця попоїсти! Дай-но я його підманю.
Стала в обідню годину на бережку та й кличе:
Івашко послухав, послухав:
- Ні, це не моєї матінки голосок, у моєї матінки голосок, як шовк, а се такий, як вовк. Пливи, пливи, човнику, далі та й далі!
Бачить відьма, що так не підманить, пішла до коваля:
- Ковалю, ковалю, скуй мені голосок як у Івашкової матері.
Коваль скував їй тоненький голосок, а вона пішла до річки та вже новим голосом кличе Івашка:
Івашко слухає:
- Оце ж моєї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.
Тільки що Івашко на бережок, а відьма його хап! Та й потягла до своєї хати. Принесла та й каже дочці:
- Ось на, Оленко, цього хлопчика, спечи мені його на обід.
- Добре, мамо, - каже Оленка, - я вже й у печі напалила.
- То я піду по сіль, - каже відьма, - а поки вернуся, щоб була мені печеня готова.
Відьма пішла по сіль, а Оленка взяла лопату та й каже до Івашка:
- Сідай, хлопче, на лопату.
А Івашко каже:
- Та я не вмію.
- Та сідай, сідай!
От Івашко то руку покладе, то голову, а все не сідає, ніби-то не вміє, а далі до Оленки:
- Ти мені покажи, як сідати, то я й сяду.
- Та от же так, дивися!
Сіла Оленка на лопату, а Івашко її шух! - у піч і заслонкою затулив, там вона й спеклась.
Вибіг Івашко з хати, коли чує - відьма йде; він хутчій на явора, сховався та й сидить.
Увійшла відьма в хату, бачить - нема Оленки:
- Ну, проклята дівка, тільки я з хати, а вона вже й чкурнула. Я ж тобі дам! Ну, пообідаю сама.
Витягла сама печеню, наїлася, пішла лягла під явором та й качається:
- Покочуся, повалюся, Івашкового м'ясця наївшись!
А Івашко не втерпів та з явора до неї:
- Покотися, повалишся, Оленчиного м'ясця наївшися!
- А то ти тут, сякий-такий сину! Чекай же, я ж таки тебе з'їм!
Та й почала відьма явора гризти. Гризе, гризе та зубами клацає. Бачить Івашко, що непереливки, аж тут, дивиться, летять гуси. Він до них:
А вони кажуть:
- Нам ніколи, нехай тебе задні візьмуть, - та й полетіли.
А відьма все гризе, аж явір трясеться.
Надлетіли задні гуси. Івашко до них:
- Нехай тебе заднє візьме! - кажуть гуси та й полетіли.
А відьма вже так явора підгризла, що віж аж похилився, от-от упаде.
Коли то летить одна гусочка, одне крильце її перебите, то вона од гурту одбилась та так сама позаду і летить.
Івашко заплакав до неї:
Шкода стало гусочці Івашка, от вона і каже:
- Так вже сідай, може, якось долетимо.
Івашко сів на неї та й полетіли. Відьма як побачила, що Івашко так втік, надулася спересердя та й луснула. А Івашко з гусочкою полетіли-полетіли та й під батьковим віконцем сіли. Став Івашко під віконцем та й слухає, що там старі гомонять. А там мати пиріжки з печі виймає по парі, кладе їх на віконце й примовляє:
- Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.
А Івашко з-поза вікна й обзивається:
- А Івашкові й нема!
- Ой, старий, - каже мати, - щось мені так, як Івашків голос вчувся!
- Та де там, стара, нашого Івашка вже на світі немає.
Утерла стара сльози та й знов до пиріжків:
- Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.
Аж Івашко знов:
- А Івашкові й нема!
- Та ні таки, старий, - каже мати, - я добре чую, це або він, або його душечка.
Вийшли старі за поріг, аж дивляться - Івашко стоїть під віконцем. Поздоровкались, почмокались та такі то вже раді! Мати Івашкові і голову змила, і сорочечку білу дала, і нагодувала, а гусочці щонайліпшого зерна насипала. Та й стали вони всі у копочці жити. І досі живуть та хліб жують.
От вам казка, а мені бубликів в'язка.
- Зробіть мені, тату, човник та весельце, то я буду рибку ловити та вас обох при старощах годувати.
- Куди тобі, синку, ти ще малий, - каже батько.
А він таки в одно:
- Зробіть та й зробіть.
От зробив йму батько човна і весельце, і став Івашко рибалити. Поплине Івашко геть-геть річкою, а мати тим часом йому їсти наварить та в двойнятка накладе, візьме ті двойнятка ще й сорочечку білу для Івася, піде до берега, стане та й кличе:
Івашечку, Івашечку,
Приплинь, приплинь до бережка,
Я дам тобі їсти-пити
І хороше походити.
А Івашко почує:
- Це ж моєї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.
Припливе, пообідає, сорочечку білу візьме, подякує віддасть матері рибку, що наловив, та й знову на річку.
Нагледіла Івашка відьма та й каже собі:
- Ото б добре Івашкового м'ясця попоїсти! Дай-но я його підманю.
Стала в обідню годину на бережку та й кличе:
Івашечку, Івашечку,
Приплинь, приплинь до бережка,
Я дам тобі їсти-пити
І хороше походити.
Івашко послухав, послухав:
- Ні, це не моєї матінки голосок, у моєї матінки голосок, як шовк, а се такий, як вовк. Пливи, пливи, човнику, далі та й далі!
Бачить відьма, що так не підманить, пішла до коваля:
- Ковалю, ковалю, скуй мені голосок як у Івашкової матері.
Коваль скував їй тоненький голосок, а вона пішла до річки та вже новим голосом кличе Івашка:
Івашечку, Івашечку,
Приплинь, приплинь до бережка,
Я дам тобі їсти-пити
І хороше походити.
Івашко слухає:
- Оце ж моєї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.
Тільки що Івашко на бережок, а відьма його хап! Та й потягла до своєї хати. Принесла та й каже дочці:
- Ось на, Оленко, цього хлопчика, спечи мені його на обід.
- Добре, мамо, - каже Оленка, - я вже й у печі напалила.
- То я піду по сіль, - каже відьма, - а поки вернуся, щоб була мені печеня готова.
Відьма пішла по сіль, а Оленка взяла лопату та й каже до Івашка:
- Сідай, хлопче, на лопату.
А Івашко каже:
- Та я не вмію.
- Та сідай, сідай!
От Івашко то руку покладе, то голову, а все не сідає, ніби-то не вміє, а далі до Оленки:
- Ти мені покажи, як сідати, то я й сяду.
- Та от же так, дивися!
Сіла Оленка на лопату, а Івашко її шух! - у піч і заслонкою затулив, там вона й спеклась.
Вибіг Івашко з хати, коли чує - відьма йде; він хутчій на явора, сховався та й сидить.
Увійшла відьма в хату, бачить - нема Оленки:
- Ну, проклята дівка, тільки я з хати, а вона вже й чкурнула. Я ж тобі дам! Ну, пообідаю сама.
Витягла сама печеню, наїлася, пішла лягла під явором та й качається:
- Покочуся, повалюся, Івашкового м'ясця наївшись!
А Івашко не втерпів та з явора до неї:
- Покотися, повалишся, Оленчиного м'ясця наївшися!
- А то ти тут, сякий-такий сину! Чекай же, я ж таки тебе з'їм!
Та й почала відьма явора гризти. Гризе, гризе та зубами клацає. Бачить Івашко, що непереливки, аж тут, дивиться, летять гуси. Він до них:
Гуси, гуси, лебедята,
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька їсти-пити
І хороше походити.
А вони кажуть:
- Нам ніколи, нехай тебе задні візьмуть, - та й полетіли.
А відьма все гризе, аж явір трясеться.
Надлетіли задні гуси. Івашко до них:
Гуси, гуси, лебедята,
Візьміть мене на крилята...
- Нехай тебе заднє візьме! - кажуть гуси та й полетіли.
А відьма вже так явора підгризла, що віж аж похилився, от-от упаде.
Коли то летить одна гусочка, одне крильце її перебите, то вона од гурту одбилась та так сама позаду і летить.
Івашко заплакав до неї:
Ой гусятко, лебедятко,
Візьми мене на крилятко
Та понеси до батенька,
А в батенька їсти-пити
І хороше походити.
Шкода стало гусочці Івашка, от вона і каже:
- Так вже сідай, може, якось долетимо.
Івашко сів на неї та й полетіли. Відьма як побачила, що Івашко так втік, надулася спересердя та й луснула. А Івашко з гусочкою полетіли-полетіли та й під батьковим віконцем сіли. Став Івашко під віконцем та й слухає, що там старі гомонять. А там мати пиріжки з печі виймає по парі, кладе їх на віконце й примовляє:
- Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.
А Івашко з-поза вікна й обзивається:
- А Івашкові й нема!
- Ой, старий, - каже мати, - щось мені так, як Івашків голос вчувся!
- Та де там, стара, нашого Івашка вже на світі немає.
Утерла стара сльози та й знов до пиріжків:
- Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.
Аж Івашко знов:
- А Івашкові й нема!
- Та ні таки, старий, - каже мати, - я добре чую, це або він, або його душечка.
Вийшли старі за поріг, аж дивляться - Івашко стоїть під віконцем. Поздоровкались, почмокались та такі то вже раді! Мати Івашкові і голову змила, і сорочечку білу дала, і нагодувала, а гусочці щонайліпшого зерна насипала. Та й стали вони всі у копочці жити. І досі живуть та хліб жують.
От вам казка, а мені бубликів в'язка.
Немає коментарів:
Дописати коментар