Про вівчаря, який мав дев'яносто дев'ять овець і три золоторунні барани

   

     Був раз де не був молодий вівчар. Він мав дев'яносто дев'ять овець і три барани: такі барани, що вовна на них була золотяна. Пишався вівчар сим багатством і думав: добре б оженитися.
     Айбо настало сухе літо, сіна для худоби він не накосив, і вівці ледве перебули зиму. Ще нічого пасти, в корму нема. Що робити?
     Як останнє сіно згодував, випустив овець й думає собі: "Доти йтиму з ними, доки не натраплю десь на ліпше місце, де була б трава або сіно".
     Жене вівці, жене. А ті ледве ногами плетуть.
     Якось потрапив на широке поле, а на тому полі стільки копиць сіна, що не охопиш зором. Тут і озеро з чистенькою водою.

Шовкова держава

   

     Дуже давно жив один цар. Держава його займала велику частину заходу. Але той цар ніколи на захід не дивився. Винесе, було, собі стільця й сяде лицем до сходу і так день за днем усе на схід дивиться, гейби когось очікував звідти. При тому одне око завжди плакало, а друге сміялося. у того царя були три сини. Вже дорослі хлопці. І щоразу, як бачили батька, що дивиться на схід, судили між собою:
     - Ба, чого наш нянько усе на схід дивиться, й одне око плаче, а друге сміється?
     Жоден із них не міг відгадати. Зрештою старший каже:
     - Браття, я йду до нянька, позвідаю його.
     - Йди, йди...
     І старший син пішов. Цар якраз тоді сидів біля вікна й дивився на схід. Вклонився хлопець батькові, а той лише нахмурився:

Як простий хлопець з Оріховиці став царем

   

Було, що не було, в селі Оріховиці народився один простий хлопець, котрому судилося стати царем. Коли мав той хлопець п'ятнадцять років, пішов до коваля учитися ремеслу.
     От раз робив він у кузні і спотів, розгарячився, і скинув із себе сорочку, а коваль побачив у нього на плечах, прямо на тілі, свіжий хрест.
     Злякався тоді ковач, бо подумав, що хлопець не такий, як другі діти, і хоче його випровадити:
     - Збирайся геть... Я тобі заплачу за цілий рік.
     Хлопцеві не хочеться лишати кузню:

Цариця Загадкова

     Був один чолові. Жив у таких далеких краях, що нам і не відомі.
     Мав той чоловік сина. Хлопець уже підріс, став дужий до роботи, але їм з батьком від того не ліпшало: бідують та й годі.
     - Ей, няню, надокучило мені наше життя мізерне. Йду я у світ глядати собі щастя і не повернуся додому, доки його не знайду!
     Як сказав, так і зробив. Батько поклав синові до торби кукурудзяну паляницю, пару картоплин, і хлопець вирушив у путь.
     Ходив, блудив довго. Айбо раз натрапив на доброго газду, котрий прийняв його на роботу.
     - Будеш служити в мене один рік. А я обіцяю тебе парадно одягати, сито годувати і накінець дам плату.

Дерево до неба

   

Десь за горами, за лісами, не знати в якій державі, жив один цар. Старий уже був. Держава велика, а наслідника нема. Тільки одна донька.
     Підросла дівка, вже на одданні, і цар почав думати, як би дочку видати заміж, зняти клопіт із старечих плечей: керувати на старість державою - то не легка справа!
     Дав по всіх сусідніх краях знати, аби приїздили до нього сватачі. Який хлопець полюбиться донці, той візьме її за жінку. Як це оголосили, з усіх сторін світу почали сходитися герцоги, барони та прості хлопці, хто дуже красний був.
     Кожний хотів статися царем і взяти собі красуню за жінку.

Про хлопця, який прочитав чарівну книжку

     Був один бідний чоловік, мав він сина Івана. Як виходив Іван народну школу, мав уже шістнадцять років. Почав він просити нянька, аби його пустив десь служити:
     - Буду за худобою ходити. За то мені дадуть їсти, одягнуть мене, та буде легше вам, дорогий няньку.
     - Та йди, лиш позирай - поганою дорогою не ходи.
     Відклонився син нянькові і рушив у світ. Ішов, ішов лісами, полями. Застала його ніч. Позирає, де б увидів світло. Увидів світло і пішов до нього. Прийшов до хижки, постукав у двері:
     - Хто там? - відізвався старий дідо.

Як птиці вибирали собі царя

     Раз у лісі сиділи на зелених галузках усякі птиці: ворони, сороки, яструби, сови, сойки та інші й говорили між собою, що всі люди і звірі мають голову-царя, а що птиці не мають.
     Ворона сказала:
     - Я думаю, що пташиним царем треба вибрати сову...(А сова була її кумою.)
     - І я так думаю, - говорить яструб. - Сова мусить бути нашим царем уже тому, що в неї велика голова.
     І інші птиці підтримали ворону, і сову справді вибрали царем.
     Розійшлися птиці кожна по своїй роботі. В'ють собі гнізда, несуть яйця, висиджують малих. Одні в'ють гнізда у лісі, другі - в селі. Лиш сова не творить нічого. Вона знайшла собі місце в комині.

Казка про щирого пса

     У одного ґазди був старий щирий пес. Як дуже постарів, почали його відбивати від хижі, голодом мучити.
     Молодого песика честують, молоком поять, а старого б'ють, женуть геть, не дають ані шкоринки хліба.
     Старому дуже жаль, аж сльози з очей падають, бо служив він господарю вірою і правдою всі ці роки.
     От раз чоловік і жона копали на полі картоплю, а мала дитина спала в колисці.
     Вовк вибіг із лісу, увидів старого пса. Звідає:
     - Чуму ти такий сумний?
     - Так і так... Доки я був молодий, мене честували, годували, а тепер відганяють від хижі, голодом морять, бо-м старий, нікому не потрібний.
     Пошкодував вовк старого і каже:

Вовк та чоловік

   

Зустрів одного разу вовк старого жебрака:
     - Я тебе з'їм!
     Жебрак той був хитрий, та й каже вовкові:
     - Мене? Видиш, який я худий: кістки та шкіра тільки. Не посмакує тобі моє м'ясо. Я краще дам тобі пораду, кого треба їсти.
     - Кого? - запитує вовк.
     - Бач там, у лісі, люди рубають дрова. Позирай добре: від котрого найдальші летять тріски, того і їж. У нього буде найсмачніше м'ясо!
     Побіг вовк до лісу, виліз на високого граба, дивиться, котрий чоловік найдужче рубає дерево, звідки найдальше летять тріски. Дивився, дивився, доки не побачив одного молодого, високого, широкого в плечах лісоруба. Той мав рукави закачані, сокира вістрям виблискувала, а тріски летіли від нього, як білі голуби.

Біда і Щастя

     Жили колись два брати. Старший, Гаврило, був лінивий, та багатий, а молодший, Іван, роботящий, але бідний, як церковна миша.
       Ходить Іван по своїй ниві і нарікає. Земля і насіння такі, як у брата, нива оброблена ще ліпше. Та в Гаврила густа, як ліс, пшениця, а в нього стирчить із землі по стеблу.
     Раз у ночі вийшов Іван у поле і побачив, що якесь чудовисько - не дитина, не щеня і не птах - з його ниви колоски з корінням вириває та засаджує на Гаврилову.
     Підкрався він до того чудовиська, схопив його за шию і почав душити.
     - Хто ти? Чому нищиш моє добро?
     - Я Щастя твого брата Гаврила і йому допомагаю, - відповіло чудовисько.
     - А моє Щастя де?
     - Твоє Щастя приспала твоя Біда. Поки вона буде на волі, ні про що не говори "моє" або "наше". І спробуй розбудити своє Щастя, бо інакше загинеш. А як хочеш знати, котра твоя Біда, то глянь на ниву.

Казка про Льодяне царство

     За льодяними горам, за синіми морями жив собі бідний чоловік. І було в нього діточок, як в решеті дірочок, та ще одним більше. Всі дістали якесь ремесло, лише наймолодший Василь не мав свого хліба.
     Батько й каже синам:
     - Навчіть його якомусь ремеслу, бо пропаде.
     Один брат обіцяє вивчити Василька на столяра, другий - на коваля, третій - на кравця. Кожен прихвалює своє ремесло, а Василько відмовляється.
     - Я хочу бути лише майстром на тисячу рук, - каже він. - А хліб ваш задарма їсти не буду, піду у світ.
     Зібрався хлопець у дорогу. Іде день, два, тиждень і придивляється, як народ бідує.
     Прийшов у одну країну, а там люди з голоду вмирають.
     Спитав у стрічного чоловіка:

Премудра Іляна

     Був собі один бідняк, і мав він сина Леся.
 Полював якось Лесь у лісі і почув прекрасний пташиний голос. Пішов він на голос та й побачив таку красну пташку, що очей не можна було відвести.
     Підкрався хлопець і зловив тую пташку. А вона йому людським голосом каже:
     - Зловити ти зумів. Але чи вдасться тобі мене за жінку мати?
     Приніс Лесь пташку додому, і стала вона красною дівчиною.
     - Я буду твоєю жінкою, - каже вона. - Лише не смієш випитувати, що я роблю. Як спитаєш, знову стану пташкою і відлечу у свої краї.
     Живуть собі Лесь з Іляною (так звали ту жінку, що пташкою була), вже й синочок у них народився, такий красний, такий розумний. Та чудною стала Іляна. Батько пестить сина, а мати б'є, батько хвалить, а мати лає.

Чарівна шкатулка

     Жив собі на світі премудрий рабин(тобто священником він був). Одного разу прочитав той
священник у книгах, що через кожні сім років, сім днів і сім годин на сім хвилин відкривається одна скала. Туди може зайти лише семирічний хлопець. А у скалі тій на чарівнім столі лежить шкатулка із трьома слугами у ній.
     Підшукав тоді рабин семирічного хлопчика, навчив його, що має робити, і у визначений час до скали відвів. Коли та скеля відкрилася, рабин наказав:
     - Біжи, синку, хапай шкатулку і назад тікай.
     У скалі був такий блиск, що хлопець начудуватися не міг. Задивився, а коли хотів повертатися, скала зачинилася.
     Пожурився рабин - не дісталася йому шкатулка, та й пішов собі. А хлопець жив у скелі та чекав, коли зможе на волю вийти.

Маляр

 

 Жив собі бідний маляр Грицько. Грошей у нього не водилося, а матір стареньку доглядати потрібно, то і змушений був продавати свої картини. От якось раз стоїть він на торзі, свій товар прихвалює. Підходить до нього якась пані та й каже:
     - Хлопче, бачу файно ти малюєш, а прийди до мене кімнати у палаці розмальовувати.
     - А роботи у вас багато? - питається Грицько.
     - Не менше як на три роки.
     - Ох, - каже хлопець, - не знаю на кого я матір залишу стареньку, та й з чого ж вона буде жити, коли я до вас піду малювати?
     - Твоїй мамі дам прислугу і стільки грошей, що її до смерті вистачить.
     Згодився тоді Грицько. Тоді і приїхала за ним пані з паном. Посадили його на бричку і везуть. Їхали день, два, а на третій хлопцеві очі зав'язали і аж у палатах зняли пов'язку.
     Пан показав Грицькові своє господарство:
     - Будеш малювати сто кімнат. У першій кімнаті маєш свою майстерню, в другій житимеш. Ось ця служниця буде тобі у роботі допомагати. Лише в п'ятдесяту та соту кімнати не смієш заходити.

Лісник та залізний вовк

     Були собі дід та баба і мали вони одного сина. З хати його не випускали, щоб сонце на нього
не припекло, вітер не подув, дощ не капнув.
     Батьки померли, і хлопець сам-один зостався. Сидить на печі день, два, а їсти ніхто не подає. Пішов би сам пошукати, та й ходити добре не навчився.
     Зліз якось із печі, знайшов шматок хліба і з'їв. А далі до річки порачкував, води напився і грається камінням.
     Поряд сусід напував худобу. Хлопець кинув каменем у вола і вбив його. Хазяїн розсердився і з палкою кинувся на хлопця. Той із страху забув, що ходити не вміє, і почав тікати. Зупинився аж у лісі. Боявся вертатися в село і заночував під деревом.
     На другий день іде хлопець лісом. Зустрічає пана.
     - Куди йдеш, легеню? - питає пан.

Волоський піп - народна казка

   

 Жив колись багатий піп, якого звали волоським, бо прийшов він з Волоського краю. То жив той піп, як риба у воді. Мав слуг і служниць, але нарікав на свою долю:

     - Є що їсти, є в що одягнутися, а нуда мене бере, що міг би я ліпше жити.

     Одного дня він і каже до попаді:

     - Чув я, що є на світі дуже мудрий чоловік. Може, він порадить, як би я міг більше їсти, пити і спати. Піду його шукати.

     Довго відговорювала попадя чоловіка, але нічого не допомогло. Зібрався він й іде по світу. Йде не день, не два, вже й черево змалілося, і одежа подерлася. Раз лиш зустрівся йому старий чоловік та й питає:

     

Про Василя Жагалюка, який мав дев'яносто п'ять літ, був бідаком і ошукав пана

 

 Один пан зі своєю жінкою були вже в літах. От посідали вони одного вечора вечеряти, так пані й каже:
     - Ми такі багаті, а нічого на цім світі нікому доброго не зробили, та навіть ніколи бідних людей не обрадували. А я чула, що по смерті дістаються люди до неба. Отже, я б тебе просила, чи ти на те згодишся, щоб ми справили велику гостину для вбогих.
     А пан і каже:
     - То вволю твою волю, чи то правда, що люди йдуть на небо, чи ні, але вчиню твою волю. Так завтра поїдемо до міста і дамо оголошення в газеті, щоб усі бідні, які є в нашім панстві, з'їжджалися на гостину.
     На другий день вони поїхали до міста, а по дорозі рахували, за скільки вони можуть приготуватися до тієї гостини. Воліли скоріше, ніж за два тижні, бо мусили приготувати лави, столи попід лісом, щоб ті вбогі мали де сідати. Як приїхали до міста, то зайшли до редакції і подали оголошення, що кожний убогий дістане їсти, пити на цілий тиждень задарма.

Біла Льошка

   

Таке село є Городенки та побралися якось у ньому двоє молодих людей. Як побралися, то й живуть собі. То вже й п'ять літ разом прожили, а дітей все немає, хоч і майна мають досить.
     Раз жінка і питає чоловіка:
     - Що нам з того, що оце маємо стільки майна, подивися он, наші ровесники, коли побралися, а вже мають по двоє, троє, четверо дітей.
     А він і каже:
     - Що ж я тобі відповім, як нам бог не дає?
     - А знаєш що? - каже жінка. - Як були ми раз на гостині у нашої куми, то приїхала одна жінка зі сходу та й розповідала, що там є така ворожка, що вона всьому зарадить. То я просила б, аби ти дав гроші, а я поїду до неї.
     - Добре, - каже чоловік, - думаю, що люди правду казали. Так тоді в понеділок вранці і поїдеш. Наготуй собі що з'їсти, а гроші я дам.
     Вона така вже задоволена, що їй так от сам чоловік приказав, побігла зараз до сусідки хвастати, може і та поїде, бо і їй бракувало дітей.
     А сусідка відповіла її:

Лисичка-суддя

   

Двоє котиків веселих добули собі хитро-мудро грудочку сиру. Одбігли з ним подалі й почали радитися, як його краще поділитися. Та ще й поділитися так, щоб не було кривди ні тому, ні тому, - щоб якраз по правді рівнесенько розділити.
     Один котик і каже:
     - Давай поділимо отак, у поперек!
     А другий каже:
     - Ні, розділимо краще вздовж!
     Отак і сперечаються. Коли це біжить лисичка. Побачила вона котиків, угледіла грудочку сиру, зупинилася та й питає:

Казка про те як солдат із зуба борони юшку варив

  Один солдат та стояв на постої у дуже скупої баби. Трудненько доводилося солдатикові добувати собі кожен окраєць хліба, а що вже про варену страву, то він і забув, яка вона на смак. Занудився він зовсім на тих бабиних сухарях з водою і почав крутити головою, щоб таке вигадати, щоб і себе вдовольнити, і баби не прогнівати? Солдатики хитрі на всякі видумки, бо голод - не тітка. Знайшов він старого, заіржавленого зуба від колишньої борони, приніс до хати та почав стругати й мити, щоб баба бачила, та все з примовою: "Оце буде юшка, так юшка! І курятини не треба! Дозвольте, бабко, горня і води!"