Були собі дід та баба і було в них дві дочки: дідова дочка і бабина дочка. Дідова ж дочка була така добра та роботяща, все робила, що їй наказувано, а бабина дочка - така лиха та ледача, нічого не хотіла робить і нікого не слухалась.
А все ж таки баба свою дочку більше любила й жалувала, ніж дідову: своїй і пиріжки з маком дасть, і намиста купить, а дідовій нічого такого, та все сварить її та лає: і те не так зробила, і того не тямиш! Все недобре.
Одного разу тая баба так дуже розгнівалася на дідову дочку, що стала казать дідові:
- Візьми свою дочку та одвези її в ліс. Я не хочу, щоб вона тут була!
- Та як же вона сама житиме в лісі? - каже дід.- Вона ж там загине!
- А нехай собі! - каже баба. - Одвези та й годі! Не треба мені твоєї дочки.
От подумав, подумав дід та й сказав своїй дочці:
- Ну, збирайся вже, одвезу тебе. Все одно тут тобі життя нема.
Заплакала дідова дочка і почала збиратись. Взяла деяку одежину та півника й котика.
Одвіз дід дочку свою в ліс. Там була така хатка маленька, що дроворуби собі колись поставили, а потім покинули, як пішли додому. Туди й завіз дід свою дочку.
- Ти, дочко, не журись, - каже дід, - я тебе швидко одвідаю!
- Добре, тату, - каже дідова дочка.
Дід урубав дровець у лісі, привіз дочці, зоставив їй хліба й солі, пшона та трошки сальця й поїхав додому. А дочку зоставив.
Тільки вже й не прощався з нею, щоб жалю не завдавать, а так зробив: прив'язав деревинку до приспішка причілку, то вітер як повійне, деревинка й стукне в стінку, а дідова дочка дума: "То мій батенько дрівця рубає!" Слухала, слухала, аж уже й стукати перестало, а діда нема...
Тоді вона догадалася, що батько поїхав!..
Пожурилась дідова дочка, а потім узялася за діло: хатку прибрала, сміття позамітала, повутиння поскидала, знайшла відерце і пішла по воду.
Іде, іде. Коли стоїть яблунька, така зарощена бур'яном ту гусеницею обплутана, що страх!
От та яблунька й просить:
- Дівко, дівко, порятуй мене, обчисть мене, я тобі в пригоді стану!
Взяла дідова дочка обполола ту яблуньку гарненько, обгребла, ще й пісочком обсипала, гусеницю обібрала. Стоїть яблунька, як лялечка! І пішла собі дівчина.
Набрала води з кринички, вертається, коли біжить сучечка, та така несщасна і вся у виразках, а в тих виразках аж черви позаводились! І стала та сучечка просити дідову дочку:
- Дівко, дівко, порятуй мене! Обханюч мене! Я тобі в пригоді стану.
Взяла дідова дочка очистила їй виразки, ще й водичкою промила, та й шерсть пригладила. Стала сучечка чепурненька.
Прийшла дідова дочка до своєї хатки, а котик і півник так за нею вже заскучали!
От вона розпалила в печі, щоб кулешику зварити, та щоб тепло було, попоїла, й котика з півником нагодувала. Повечеряли всі втрьох, і лягла вона спати.
Коли се чує вночі - щось таке стукотить.
- Стукотить, грюкотить Кобиляча Голова! Дівко, дівко, одчини!
Дівчина встала, одчинила. А Голова знов каже:
- Пересади через поріг!
Пересадила.
- Посади мене за стіл!
Посадила.
- Дай мені їсти!
Дала.
- Покоти мене спати!
Помостила дівчина під піччю, покотила.
Лягла, коли чує - знов щось стукотить і приказує:
- Стукотить, грюкотить Вовча Голова! Дівко, дівко, одчини!
Одчинила.
- Дівко, дівко, пересади мене через поріг!
Пересадила й за стіл посадила, нагодувала й спати покотила.
Ще за яким часом, знов щось таке стукотить і приказує:
- Стукотить, грюкотить Ведмежа Голова! Дівко, дівко, відчини!
Одчинила дідова дочка.
- Дівко, дівко, пересади мене через поріг!
Пересадила.
- Посади за стіл і нагодуй!
Посадила й нагодувала.
- Покоти мене спати!
І спати покотила.
Ну, поснули всі. Ранком Кобиляча Голова й каже дідовій дочці:
- Ану, заглянь мені у праве вухо.
Вона заглянула, коли там стільки всякого добра! Одягу, полотна, посуду всякого!
- Це все твоє, бери собі! - каже Кобиляча Голова. - За те, що ти нас добре приймала.
Далі й Вовча Голова каже:
- Ану, заглянь мені у праве вухо, що ти там побачиш?
Заглянула, коли ж там теж стільки всякого добра: коні, телиці, овечки!
Як заглянула дівчина Ведмежій Голові у праве вухо, аж там цілі підводи стоять, волами запряжені, повні усякого хліба, огородини!
- Це все тобі буде! - каже й Ведмежа Голова.
- А тепер прощавай! - каже Кобиляча Голова.
Та й подалися всі в ліс.
Дивиться дівчина на своє добро, не знає, що й робить!
Коли це їде дід, батько її, одвідати дочку. Як уїхав у двір, як побачив усе добро - і сам не знає, що то таке! А ввійшов у хату, аж там і одчинені скрині з усяким добром!
- Що це таке? - питає дід.
А дочка йому й розказала все.
- Ну, - каже дід, - тепер поїдемо додому! Може, вже й баба не буде гніватись, як побачить стільки добра!
Зібралися з усім добром, забрали й котика та півника. Їдуть коло тієї яблуньки, а на ній такі хороші червоні яблучка! Коли це яблунька й гукає:
- На тобі, дівонько, яблучко!
Та й дала дідовій дочці багато яблучок.
Їдуть далі, коли біжить та сучечка, що її порятувала дідова дочка, - та й каже:
- На тобі, дівонько, намиста, за те, що ти мене порятувала!
Та й дала аж десять разків доброго намиста.
- А, спасибі тобі, - каже дідова дочка, - яка ж я рада! У мене все-все є, а тільки доброго намиста не було.
Та й убралася в те намисто.
Як приїхали додому, як побачила баба все те добро, зараз почала казати дідові:
- Одвези й мою дочку туди! Я хочу, щоб і в моєї дочки було стільки всього!
Одвіз дід і бабину дочку. Покинув їй усього їсти, сам поїхав додому. Увечері бабина дочка повечеряла й лягла спать. Коли це щось стукає:
- Стукотить, грюкотить Кобиляча Голова! Дівонько, дівонько, відчини!
А вона одказує:
- Невелика пані й сама одчинеш!
Одчинила Кобиляча Голова, далі каже:
- Дівонько, дівонько, пересади мене через поріг.
- Не велика пані й сама перелізеш!
- Дівонько, дівонько, посади мене за стіл і нагодуй!
- Не велика пані й сама сядеш та там скоринку з'їси!
- Дівонько, дівонько, покоти мене спати! - каже наостанку Кобиляча Голова, а бабина дочка знов одказує:
- Не велика пані, й сама покотишся!
Покотилася Кобиляча Голова під піч. Коли це знов щось гукає:
- Стукотить, грюкотить Вовча Голова! Дівонько, дівонько, одчини!
І знов бабина дочка не схотіла нічим прислужитись.
Прибула й Ведмежа Голова, теж гукає:
- Стукотить, грюкотить Ведмежа Голова! Дівонько, дівонько, одчини!
Не схотіла бабина дочка й Ведмежій Голові нічого послужити. Ведмежа Голова сама і в хату влізла, сама й коло столу вмостилася, сама й спати покотилася.
А другого дня Ведмежа Голова й каже:
- Ну, коли ти така, то ми ж тобі задамо!
Та взяли й розірвали бабину дочку. Саму з'їли, а кісточки в торбинці надворі повісили.
А баба вже посилає діда по дочку, каже:
- Пора вже тобі їхати по неї! Там уже досі в неї всього багато є, треба її додому привезти.
Дід став збиратися, а баба теж клопочеться, готується зустріти дочку - пече, варить, сусідів кличе.
Випроводжає баба діда, коли чує, сучечка вилізла на хату та й дзявкотить:
- Дідова дочка як панночка, а з бабиної дочки тільки кісточки брязкотять!
- Що це вона дзявкотить? - каже дід.
- А, то вона дурна! - каже баба та й кинула на сучечку ломаку.
Поїхав дід. Коли приїздить у ліс, до тієї хатки, аж і правда: нема в хаті нічого, і в дворі нічого, а в торбинці тільки кісточки брязкають...
Приїхав дід, розказав бабі, що так і так. Баба плаче, та вже нічого не поможеться.
А дідова дочка пішла заміж і живуть вони добре тепер.
А все ж таки баба свою дочку більше любила й жалувала, ніж дідову: своїй і пиріжки з маком дасть, і намиста купить, а дідовій нічого такого, та все сварить її та лає: і те не так зробила, і того не тямиш! Все недобре.
- Візьми свою дочку та одвези її в ліс. Я не хочу, щоб вона тут була!
- Та як же вона сама житиме в лісі? - каже дід.- Вона ж там загине!
- А нехай собі! - каже баба. - Одвези та й годі! Не треба мені твоєї дочки.
От подумав, подумав дід та й сказав своїй дочці:
- Ну, збирайся вже, одвезу тебе. Все одно тут тобі життя нема.
Заплакала дідова дочка і почала збиратись. Взяла деяку одежину та півника й котика.
Одвіз дід дочку свою в ліс. Там була така хатка маленька, що дроворуби собі колись поставили, а потім покинули, як пішли додому. Туди й завіз дід свою дочку.
- Ти, дочко, не журись, - каже дід, - я тебе швидко одвідаю!
- Добре, тату, - каже дідова дочка.
Дід урубав дровець у лісі, привіз дочці, зоставив їй хліба й солі, пшона та трошки сальця й поїхав додому. А дочку зоставив.
Тільки вже й не прощався з нею, щоб жалю не завдавать, а так зробив: прив'язав деревинку до приспішка причілку, то вітер як повійне, деревинка й стукне в стінку, а дідова дочка дума: "То мій батенько дрівця рубає!" Слухала, слухала, аж уже й стукати перестало, а діда нема...
Тоді вона догадалася, що батько поїхав!..
Пожурилась дідова дочка, а потім узялася за діло: хатку прибрала, сміття позамітала, повутиння поскидала, знайшла відерце і пішла по воду.
Іде, іде. Коли стоїть яблунька, така зарощена бур'яном ту гусеницею обплутана, що страх!
От та яблунька й просить:
- Дівко, дівко, порятуй мене, обчисть мене, я тобі в пригоді стану!
Взяла дідова дочка обполола ту яблуньку гарненько, обгребла, ще й пісочком обсипала, гусеницю обібрала. Стоїть яблунька, як лялечка! І пішла собі дівчина.
Набрала води з кринички, вертається, коли біжить сучечка, та така несщасна і вся у виразках, а в тих виразках аж черви позаводились! І стала та сучечка просити дідову дочку:
- Дівко, дівко, порятуй мене! Обханюч мене! Я тобі в пригоді стану.
Взяла дідова дочка очистила їй виразки, ще й водичкою промила, та й шерсть пригладила. Стала сучечка чепурненька.
Прийшла дідова дочка до своєї хатки, а котик і півник так за нею вже заскучали!
От вона розпалила в печі, щоб кулешику зварити, та щоб тепло було, попоїла, й котика з півником нагодувала. Повечеряли всі втрьох, і лягла вона спати.
Коли се чує вночі - щось таке стукотить.
Дівчина встала, одчинила. А Голова знов каже:
- Пересади через поріг!
Пересадила.
- Посади мене за стіл!
Посадила.
- Дай мені їсти!
Дала.
- Покоти мене спати!
Помостила дівчина під піччю, покотила.
Лягла, коли чує - знов щось стукотить і приказує:
- Стукотить, грюкотить Вовча Голова! Дівко, дівко, одчини!
Одчинила.
- Дівко, дівко, пересади мене через поріг!
Пересадила й за стіл посадила, нагодувала й спати покотила.
Ще за яким часом, знов щось таке стукотить і приказує:
- Стукотить, грюкотить Ведмежа Голова! Дівко, дівко, відчини!
Одчинила дідова дочка.
- Дівко, дівко, пересади мене через поріг!
Пересадила.
- Посади за стіл і нагодуй!
Посадила й нагодувала.
- Покоти мене спати!
І спати покотила.
Ну, поснули всі. Ранком Кобиляча Голова й каже дідовій дочці:
- Ану, заглянь мені у праве вухо.
Вона заглянула, коли там стільки всякого добра! Одягу, полотна, посуду всякого!
- Це все твоє, бери собі! - каже Кобиляча Голова. - За те, що ти нас добре приймала.
Далі й Вовча Голова каже:
- Ану, заглянь мені у праве вухо, що ти там побачиш?
Заглянула, коли ж там теж стільки всякого добра: коні, телиці, овечки!
Як заглянула дівчина Ведмежій Голові у праве вухо, аж там цілі підводи стоять, волами запряжені, повні усякого хліба, огородини!
- Це все тобі буде! - каже й Ведмежа Голова.
- А тепер прощавай! - каже Кобиляча Голова.Та й подалися всі в ліс.
Дивиться дівчина на своє добро, не знає, що й робить!
Коли це їде дід, батько її, одвідати дочку. Як уїхав у двір, як побачив усе добро - і сам не знає, що то таке! А ввійшов у хату, аж там і одчинені скрині з усяким добром!
- Що це таке? - питає дід.
А дочка йому й розказала все.
- Ну, - каже дід, - тепер поїдемо додому! Може, вже й баба не буде гніватись, як побачить стільки добра!
Зібралися з усім добром, забрали й котика та півника. Їдуть коло тієї яблуньки, а на ній такі хороші червоні яблучка! Коли це яблунька й гукає:
- На тобі, дівонько, яблучко!
Та й дала дідовій дочці багато яблучок.
Їдуть далі, коли біжить та сучечка, що її порятувала дідова дочка, - та й каже:
- На тобі, дівонько, намиста, за те, що ти мене порятувала!
Та й дала аж десять разків доброго намиста.
- А, спасибі тобі, - каже дідова дочка, - яка ж я рада! У мене все-все є, а тільки доброго намиста не було.
Та й убралася в те намисто.
Як приїхали додому, як побачила баба все те добро, зараз почала казати дідові:
- Одвези й мою дочку туди! Я хочу, щоб і в моєї дочки було стільки всього!
Одвіз дід і бабину дочку. Покинув їй усього їсти, сам поїхав додому. Увечері бабина дочка повечеряла й лягла спать. Коли це щось стукає:
- Стукотить, грюкотить Кобиляча Голова! Дівонько, дівонько, відчини!
- Невелика пані й сама одчинеш!
Одчинила Кобиляча Голова, далі каже:
- Дівонько, дівонько, пересади мене через поріг.
- Не велика пані й сама перелізеш!
- Дівонько, дівонько, посади мене за стіл і нагодуй!
- Не велика пані й сама сядеш та там скоринку з'їси!
- Дівонько, дівонько, покоти мене спати! - каже наостанку Кобиляча Голова, а бабина дочка знов одказує:
- Не велика пані, й сама покотишся!
Покотилася Кобиляча Голова під піч. Коли це знов щось гукає:
- Стукотить, грюкотить Вовча Голова! Дівонько, дівонько, одчини!
І знов бабина дочка не схотіла нічим прислужитись.
Прибула й Ведмежа Голова, теж гукає:
- Стукотить, грюкотить Ведмежа Голова! Дівонько, дівонько, одчини!
Не схотіла бабина дочка й Ведмежій Голові нічого послужити. Ведмежа Голова сама і в хату влізла, сама й коло столу вмостилася, сама й спати покотилася.
А другого дня Ведмежа Голова й каже:
- Ну, коли ти така, то ми ж тобі задамо!
Та взяли й розірвали бабину дочку. Саму з'їли, а кісточки в торбинці надворі повісили.
А баба вже посилає діда по дочку, каже:
- Пора вже тобі їхати по неї! Там уже досі в неї всього багато є, треба її додому привезти.
Дід став збиратися, а баба теж клопочеться, готується зустріти дочку - пече, варить, сусідів кличе.
Випроводжає баба діда, коли чує, сучечка вилізла на хату та й дзявкотить:
- Дідова дочка як панночка, а з бабиної дочки тільки кісточки брязкотять!
- Що це вона дзявкотить? - каже дід.
- А, то вона дурна! - каже баба та й кинула на сучечку ломаку.
Поїхав дід. Коли приїздить у ліс, до тієї хатки, аж і правда: нема в хаті нічого, і в дворі нічого, а в торбинці тільки кісточки брязкають...
Приїхав дід, розказав бабі, що так і так. Баба плаче, та вже нічого не поможеться.
А дідова дочка пішла заміж і живуть вони добре тепер.
Немає коментарів:
Дописати коментар