Ох

     Колись-то давно, не за нашої пам'яті, - мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі, жив собі убогий чоловік з жінкою, а у них був одним один син, та й той не такий, як треба: таке ледащо той одинчик, що господи! Нічого не робить - і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Уже йому, може, годів з двадцять, а він усе без штанців на печі сидить - ніколи й не злазить: як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться.
Батько й мати журяться:
- Що нам з тобою, сину, робить,  що ти ні до чого не дотепний? Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно хліб переводиш!
Так йому не до того: сидить та просцем пересипається.Тепер-от, як там п'ять або шість год хлоп'яті - вже воно й у штанцях, вже воно батькові й поміч: а тоді - такий виженеться, що аж під стелю, а все без штанців ходить.
Журились-журились батько з матір'ю, а далі мати й каже:
- Що ти таки, старий, думаєш з ним, що вже він до зросту дійшов, а така недотепа - нічого робить не вміє? Ти б його куди оддав, куди найняв, то найняв, може б, його чужі люди чогось навчили.
Порадились, батько і оддав його у кравці вчитись. От він там пробув днів зо три та й утік; зліз на піч - знов просцем пересипається. Батько його вибив добре, вилаяв, оддав до шевця шевству  вчитись. Так він і звідтіля втік. Батько знов його вибив і оддав ковальству вчитись. Так і там не пробув довго - втік. Батько бідкається:
- Що робить? Поведу, - каже, - вражого сина-ледащо в інше царство: де найму, то найму, - може, він відтіля не втече.
Взяв його й повів. Йдуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля. Увіходять у ліс, притомились трохи; а так, над стежкою, стоїть обгорілий пеньок; батько й каже:
- Притомився я, - сяду, одпочину трохи.
От сідає на пеньок та знову:
- Ох! Як же я втомився! - каже.
Тільки це сказав, аж з того пенька - де не взявся - вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна.
- Що тобі, - питає, - чоловіче, треба од мене?
Чоловік здивувався: "Де воно таке диво взялося?" Та й каже йому:
- Хіба я тебе кликав? Одчепись!
- Як же не кликав, - каже дідок, - коли кликав!
- Хто ж ти такий? - питає чоловік.
- Я, - каже дідок, - лісовий цар Ох. - Чого ти мене кликав?
- Та цур тобі, я тебе не думав кликати! - каже чоловік.
- Ні, кликав, ти сказав: Ох!
- Та то я втомився, - каже чоловік, - та й сказав.
- Куди ж ти йдеш? - питає Ох.
- Світ за очі! - каже чоловік. - Веду оцю дитину наймать, може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома - що найму, то й втече.
- Найми, - каже Ох, - у мене: його вивчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то як пізнаєш його - бери, а не пізнаєш - ще рік служитиме в мене!
 - Добре, - каже чоловік.
Ударили по руках, запили могорич гарненько, чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе.
От як повів його Ох, та повів аж на той світ. під землю, та привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої. А в тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано - все, все... А за наймичок у Оха мавки - такі зелені, як рута!..
- Ну, сідай же, - каже ох, - наймиту, та поїси трохи!
Мавки подають йому страву - і страва зелена; він попоїв.
- Ну, - каже Ох, - піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси.
Наймит пішов. Чи рубав, чи не рубав, та ліг на дрівця й заснув. Приходить Ох - аж він спить. Ох звелів наносить дров, поклав на дрова зв'язаного наймита, підпалив дрова... Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, по вітру розвіяв, а одна вуглина і випала з того попелу. Ох тоді її сприснув живущою водою - наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи. Ох знов звелів наймиту дрова рубати; той знов заснув. Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець по вітру розвіяв, вуглину сприснув живущою водою - наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його і втретє, та знову живущою водою сприснув вуглину - і з того ледачого парубка та став такий моторний і гарний козак, що ні з думать, ні згадать, хіба в казці сказать.
От вибув той парубок год. Як вийшов рік, батько йде за сином. Прийшов батько в той ліс, до того пенька обгорілого, сів та й каже:
- Ох!
Ох і виліз з того пенька та й каже:
- Здоров був, чоловіче!
- Здоров, Ох!
- А чого тобі треба, чоловіче? - питає Ох.
- Прийшов, - каже, - за сином.
- Ну, йди: як пізнаєш - бери його з собою, а не пізнаєш - ще год служитиме.
Чоловік і пішов за Охом. Приходить до його хати. Ох взяв виніс мірку проса, висипав - назбігалось такого до біса півнів!
- Ну, пізнавай, - каже Ох, - де твій син?
Чоловік дивився-дивився - всі півні однакові: один у один, - не впізнав.
- Ну, -  каже Ох, - іди ж собі, коли не пізнав. Ще год твій син служитиме  в мене.
Чоловік і пішов додому.
От виходить і другий год; чоловік знову іде до Оха. Прийшов до пенька:
- Ох! - каже. Ох до нього виліз.
- Іди, - каже, - пізнавай!
Увів його в кошару - аж там самі барани, один в один. Чоловік пізнавав-пізнавав - не пізнав.
- Іди собі, коли так, додому: твій син ще год житиме у мене.
Чоловік і пішов, журячись.
Виходить і третій год; чоловік іде до Оха. Іде та йде - аж йому на зустріч дід, увесь, як молоко, білий, і одежа на ньому біла.
- Здоров, чоловіче!
- Доброго здоров'я, діду!
- Куди тебе бог несе?
- Йду, - каже, - до Оха виручати сина.
- Як саме?
- Так і так, - каже чоловік. і розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою.
- Е! - каже дід. - Погано, чоловіче, довго він тебе водитиме.
- Та я вже, - каже чоловік, - і сам бачу, що погано, та не знаю, що його робить тепер у світі... Чи ви, дідусю, не знаєте, як мені мого сина вгадать?
- Знаю! - каже дід.
- Скажіть же й мені, дідусю-голубчику! Бо все-таки який він не був, а мій син - своя кров!
- Слухай же, - каже дід, - як прийдеш до Оха, він тобі випустить голубів, то ти не бери ніякого голуба, тільки бери того, що не їстиме, а сам собі під грушею сидітиме та обскубуватиметься: то твій син!
Подякував чоловік дідові і пішов.
Приходить до пенька:
- Ох! - каже.
Ох виліз і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці, наскликав голубів. Назліталось їх сила, і все один в один.
- Пізнавай, - каже Ох, - де твій син! Пізнаєш - твій, а не пізнаєш - мій.
От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею сам собі, надувся та обскубується. Чоловік каже:
- Ось мій син!
- Ну, вгадав! Коли так - бери.
Взяв перекинув того голуба, і став з нього такий гарний парубок, що кращого й на світі немає. Батько зрадів дуже, обнімає його, цілує... Раді обидва!
- Ходім же, сину, додому. - От і пішли.
Йдуть дорогою та й розмовляють: батько розпитує, як там у Оха було; син розказує; то знову батько розказує, як він бідує, а син слухає. А далі батько й каже:
- Що ж ми тепер, сину, робитимемо? Я бідний і ти бідний. Служив три роки, та нічого не заробив!
- Не журіться, тату, все гаразд буде. Глядіть, - каже, - тут полюватимуть за лисицями паничі, то я перекинусь хортом та й піймаю лисицю. Паничі мене купуватимуть у вас; то ви мене продайте за триста рублів, тільки продавайте без ретязя: от у нас і гроші будуть, розживемось!
Йдуть та йдуть, - аж так: на узліссі собаки ганяють лисицю; так ганяють, так ганяють: лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекинувся хортом, догнав ту лисицю, піймав. Паничі вискочили з лісу.
- Це твій хорт?
- Мій!
- Добрий хорт! Продай його нам.
- Купіть.
- Що тобі за нього?
- Триста рублів, без ретязя.
- Нащо нам твій ретязь, ми йому позолочений зробим. На сто!
- Ні.
- Ну, бери гроші, давай хорта.
Одлічили гроші, взяли хорта, давай полювать. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, то погнав аж у ліс, там перекинувся парубком і знову прийшов до батька.
Йдуть та йдуть, батько й каже:
- Що нам, сину, цих грошей - тільки що хазяйством завестись, хату полагодить.
- Не журіться, тату, буде ще. Тут, - каже, - тату, паничі їхатимуть по перепелиці з соколом. То я перекинусь соколом, а вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знову за триста рублів, без шапочки.
От ідуть полем, паничі випустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувсь соколом, - так зразу і насів на того перепела. Паничі побачили.
- Це твій сокіл?
- Мій.
- Продай його нам.
- Купіть.
- Що тобі за нього?
- Як дасте триста рублів, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.
- Ми йому парчеву зробимо.
Поторгувались, продав за триста рублів. От паничі пустили того сокола за перепелицею, а він як полетів, та й полетів у ліс, там перекинувся парубком і знову прийшов до батька.
- Ну, тепер ми розжились трохи, - каже батько.
- Постійте, тату, ще буде. Як будемо, - каже, - іти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте. Дадуть вам за мене тисячу рублів; тільки продавайте без недоуздка.
От доходять до містечка там чи що - аж ярмарок. Син перекинувсь конем - такий кінь, як змій, і приступить страшно!
Батько веде того коня за недоуздок, а він гарцює, копитами землю вибиває! Тут понасходилось купців - торгують:
- Тисячу, - каже, - без недоуздка, то й беріть!
- Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо!
Дають п'ятсот.
- Ні!
А це підходить циган, сліпий на одне око:
- Що тобі, чоловіче, за коня?
- Тисячу, без недоуздка.
- Ге! Дорого, батю: візьми п'ятсот  з недоуздком!
- Ні, не рука, - каже батько.
- Ну, шістсот... бери!
Як узяв той циган торгуватися, як узяв, - так чоловік і шага не спускає.
- Ну, бери, батю, тільки з недоуздком.
- Е, ні, цигане: недоуздок мій!
- Чоловіче добрий, де ти бачив, щоб коня продавали без уздечки? І передать ніяк...
- Як хочеш, а недоуздок мій! - каже чоловік.
- Ну, батю, я тобі ще п'ять рублів накину, - тільки з недоуздком.
Чоловік подумав: недоуздок якісь там три гривні вартий, а циган дає п'ять рублів! Взяв і оддав. Запили могорич. Пішов чоловік, взявши гроші, додому, а циган на коня та й поїхав. А то не циган - то Ох перекинувся циганом.
Той кінь несе та й несе Оха - вище дерева, нижче хмари... От спустились у ліс, приїхали од Оха; він того коня поставив на стайні, а сам пішов у хату.
- Не втік-таки від моїх рук, сучий син! - каже жінці.
От у обідню годину бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки. Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився пить та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох, недовго думавши, перекинувсь щукою та давай ганятись за тим окунем. Так оце що нажене, то окунь одстовбурчить пірця та хвостом повернеться, а щука й не візьме... От оце вона дожене та й каже:
- Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!
- Коли, ти, кумонько, хочеш балакати, - одказує окунець щуці, - то я й так чую!
Що нажене щука окуня та знову:
- Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!
А окунець одстовбурчить пірця та й каже:
- Коли, ти, кумонько, хочеш, то я й так чую!
Довго ганялась щуку за окунем - та ні, не дожене. А це підпливає то окунь до берега - аж там царівна шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем у золотій оправі, царівна побачила та й підняла той перстень з води. Приносить додому, хвалиться:
- Який я, таточку, гарний перстень знайшла!
Батько любується, а царівна не знає, на який його й палець надіти: такий гарний!
Коли це через якийсь там час доповіли царю, що прийшов якийсь купець. (А то Ох купцем перекинувся.) Цар вийшов:
- Що тобі треба, старичок?
- Так і так: їхав я, - каже Ох, - кораблем по морю. Віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду... Чи ніхто з ваших  не знайшов?
- От, - каже цар, - моя дочка знайшла.
Покликали її. Ох як узяв її просить, щоб оддала, бо йому, каже, і на світі не жить, як не привезе того персня! Та вона не оддає та й годі! Тут уже цар уступився:
- Оддай, - каже, - дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові, - оддай!
А Ох так просить:
- Що хочте, те й беріть у мене, - тільки оддайте мені перстень!
- Ну, коли так, - каже царівна, - то щоб ні тобі, ні мені! - та й кинула той перстень на землю... Той перстень і розсипався пшоном - так і порозкочувалось по всій хаті. А Ох, недовго думавши, перекинувся півнем та давай клювати те пшоно. Клював-клював, все поклював... А одна пшонина закотилася під ноги царівні, він тієї пшонини і не з'їв. Як поклював, та в вікно й вилетів собі геть, та й полетів собі...
А з тієї пшонини перекинувся парубок - і такий гарний, що царівна, як побачила, так і закохалася одразу, та так щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за його:
- Ні за ким, - каже, - я щаслива не буду, а за ним моє щастя!
Цар довго морщився: як то за простого парубка оддати свою дочку? А далі порадилися та взяли їх поблагословили, та й одружили, та таке весілля справляли, що увесь мир скликали.
І я там був, мед-вино пив; хоч в роті не було, а по бороді текло - тим вона в мене й побіліла!