Були собі дід та баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний. розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він, знай, на печі у просі сидить, в чорній сорочці, без штанців. Як дадуть, то й їсть, а ні, то він і голодує. Аж ось прийшла чутка, що так і так: прибув такий царський указ, щоб зібралися до царя всі на обід, і хто збудує такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, то за того цар дочку віддає.
Розумні брати й радяться:
- Піти б то, може, там, де наше щастя закотилося!
Порадились, просяться в батька та матері:
- Підемо ми до царя на обід: загубити - нічого не загубимо, а може, там, де наше щастя закотилося!
Батько їх умовляє, мати їх умовляє... Ні!
- Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу.
Старі - нічого робити - взяли поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, пляшку горілки дала, пішли вони.
А дурень сидить на печі та й собі проситься:
- Піду і я туди, куди брати пішли!
- Куди ти, дурню, підеш? - каже мати. - Десь тебе й вовки з'їдять!
- Ні, - каже, - не з'їдять, піду!
Старі з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, та й кажуть:
- Ну йди, та щоб уже й не вертався і не признавався, що ти наш син.
Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов.
Іде та йде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий дідуган, борода зовсім біла, аж до пояса!
- Здорові, діду!
- Здоров, сину!
- Куди йдете, діду?
А той каже:
- Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?
- До царя на обід.
- Хіба ти, - питає дід, - умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?
- Ні, - каже, - не вмію!
- То й чого ж ти йдеш?
- А хто його знає, - каже, - чого. Загубити - не загублю, а може, там, де моє щастя закотилося.
- Сідай же, - каже дід, - та спочинеш трохи, пополуднаємо. Виймай, що там у тебе в торбі!
- Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.
- Нічого, виймай!
От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких: сказано, як у панів.
Ну, що ж, - каже дід, - як його, не випивши, полуднувати? Чи немає там у тебе в торбі горілки?
- Де б то вона в мене взялась! Є тільки пляшка води!
- Виймай! - каже.
Він вийняв, покуштував - аж там така горілка стала!
- От бач, - каже дід.
От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі за хліб, за горілку та й каже:
- Ну, слухай, сину, йди ж тепер ти в ліс та підійди до дерева, та й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить. Тоді, - каже, - тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі бери, кого б там не стрів.
Дурень подякував дідові і розпрощався. Дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.
От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув.
Спав, спав... Коли це за якийсь там час чує - хтось його будить:
- Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай!
Дурень прокинувся, коли гляне - аж стоїть корабель; сам золотий, щогли срібні, а паруси шовкові так і понадимались - тільки летіти! От він, недовго думавши, сів на корабель, той корабель знявся та й полетів. Як полетів та й полетів нижче неба, вище землі - й оком не зглянеш!
Летів-летів, коли дивиться дурень: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він і гукнув:
- Здорові, дядьку!
- Здоров, небоже!
- Що ви робите?
- Слухаю, - каже, - чи вже позбирались до царя на обід люди.
- А хіба ви туди йдете?
- Туди.
- Сідайте зі мною, я вас підвезу.
Слухало сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом - одна нога за вухо прив'язана, а на одній скаче.
- Здорові, дядьку!
- Здоров, небоже!
- Чого ви на одній нозі скачете?
- Того, - каже, - що коли б я відв'язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив. А я не хочу.
- Куди ж ви йдете?
- До царя на обід.
- Сідайте з нами.
- Добре.
Скороход сів, знов полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: стоїть на дорозі стрілець і прицілюється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого.
Дурень і крикнув:
- Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?
- То що, що не видно? То вам не видно, мені видно!
- Де ви її бачите?
- Е, - каже, - там, за сто миль, сидить на сухій грушці!
- Сідайте з нами!
Він сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік і несе за спиною повний мішок хліба.
- Здоров, дядьку!
- Здоров!
- Куди ви йдете?
- Іду, - каже, - добувати на обід хліба.
- Так в вас і так повен мішок!
- Що тут цього хліба! Мені й на один раз поснідати не стане.
- Сідайте з нами!
- Добре!
Сів і Об'їдайло. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.
- Здорові, дядьку!
- Здоров!
- Чого ж ви тут ходите?
- Пити, - каже, - хочеться, та ніяк води не знайду.
- Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п'єте?
- Е, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.
- Так сідайте з нами!
- Добре!
Обпивало сів. Полетіли. Летіли-летіли, коли глянули - аж іде чоловік в село й несе куль соломи.
- Здорові, дядьку! Куди це несете солому?
- У село, - каже.
- Ото! Хіба в селі нема соломи?
- Є, - говорить, - та не така!
- А хіба це яка?
- А така, - каже, - що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьмуться мороз і сніг.
- Сідайте з нами!
Морозько сів, і полетіли далі.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в'язку дров за плечима.
- Здорові, дядьку!
- Здоров!
- Куди ви дрова несете?
- У ліс.
- Ото! Хіба в лісі нема дров?
- Чому нема? Є, - говорить, - та не такі.
- А які ж?
- Там, - каже, - прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, та зараз де не візьметься військо перед тобою.
- Сідайте з нами!
І той згодився, сів та й полетіли.
Чи довго вони летіли, чи недовго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені, понакривані, бочки меду та горілки повикочувані; пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей, сказано, півцарства зійшлось: і старі, і малі, і пани багаті, і старці убогі. Як на ярмарку. Дурень прилетів із товариством на тім кораблі, спістився в царя перед вікнами. повиходили вони з корабля й пішли обідати.
Цар дивиться у вікно - аж там хтось прилетів на золотім кораблі. він лакеєві й каже:
- Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів?
Лакей пішов, подивився, приходить до царя:
- Якась, - каже, - мужва обідрана!
Цар не вірить:
- Як, - каже, - можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли? Ти, мабуть, не допитався.
Взяв та й пішов сам між люди.
- Хто, - питає, - тут на цім кораблі прилетів?
Дурень виступив:
- Я! - каже.
Цар як подивиться, що в нього свиточка - латка на латці, штанці - коліна повилазили, то аж за голову взявся: "Як-таки, щоб я свою дитину та за такого холопа віддав!"
Що його робити? І давай йому загадки загадувати.
- Піди, - каже на лакея, - скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої й цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч - а йому голова з плеч!
Лакей і пішов.
А Слухало, той самий, який припадав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п'є. Скороход побачив:
- Чому ти, - питає, - не їси?
- Де ж мені їсти! І в пельку не йде.
І розказав - так і так:
- Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої і цілющої... Як я її добуду?
- Не журись! Я тобі дістану!
- Ну гляди!
Приходить лакей, дає йому царський наказ, а він уже давно знає, як і що.
- Скажи, - говорить, - принесу!
От лакей і пішов.
А Скороход відв'язав ногу від вуха та як махнув - в одну мить і набрав води живущої і цілющої. Набрав, утомивсь.
"Ще, - думає, - поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи".
Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий, ні мертвий. "Пропав!" - думає.
Слухало взяв приставив до землі вухо - давай слухати. Слухав-слухав.
- Не журись! - каже. - Під млином спить, вражий син.
- Що ж ми будемо тепер робити? - каже дурень. - Як би його збудити?
А Стрілець каже:
- Не бійся: я збуджу!
От як нап'яв лук, як стрельне, як торохне стріла в млин - аж тріски полетіли. Скороход прокинувсь - мерщій туди! Люди обід тільки кінчають, а він приносить ту воду.
Цар - що робити? Ну загадувати другу загадку:
- Як з'їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів жарених і сорок печей хліба, тоді, - каже, - віддам свою дитину за нього, а не з'їсть, то от: оце меч - а його голова з плеч.
Слухало й підслухав та й розказав дурневі.
- Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з'їм! - каже дурень.
А Об'їдало й каже:
- Не плач, я за вас усіх поїм, ще й буде мало.
Приходить лакей: так і так.
- Добре, - каже, - нехай дають!
От зажарили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об'їдало як почав їсти - усе дочиста поїв і ще просить:
- Ех, - каже, - мало! Хоч би ще трошки дали!..
Цар бачить, що нічого не вдіє, - знову загадав загадку:
- Щоб сорок сорокових кухлів води випив за одним духом і сорок сорокових кухлів вина, а не вип'є: мій меч - йому голова з плеч.
Слухало підслухав - розказав; дурень плаче.
- Не плач! - каже Обпивайло. - Я сам вип'ю, ще й мало буде.
От викотили їм по сорок сорокових кухлів води й вина.
Обпивайло як узяв пити, все до каплі видув, ще й підсміюється.
- Ех, - каже, - мало! Хоч би ще трохи, ще б випив.
Цар бачить, що нічого не вдіє, та й думає: "Треба його, вражого сина, зі світу звести, а то він мою дитину занапастить!" От і посилає до дурня лакея.
- Піди скажи, що казав цар, щоб перед вінцем у баню сходив.
А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: "Там він, сякий-такий, засмажиться!" Грубник натопив баню - так і пашить: самого чорта, мовляв, можна засмажити!
Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідком іде Морозько із соломою. Тільки що ввійшли в баню, аж такий жар, що не можна видержати. Морозько розкинув солому - й відразу так стало холодно, що дурень насилу облився та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре. Вранці відчиняють баню, думають - тільки з нього попілець зостався, аж він лежить на печі! Збудили його:
- Оце, - каже, - як я міцно спав!
Та й пішов із бані.
Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже, що його робити? Думав-думав, думав-думав...
- Ну, - каже, - як дістане мені на ранок полк війська, то вже віддам свою дочку за нього, а не дістане, то от мій меч - йому голова з плеч!
А сам думає: "Де-таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!.."
От і дав наказ.
Слухало ж підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче:
- Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?
Іде на корабель до товариства:
- Ой виручіть, братці! Виручали не один раз з біди, і тепер виручіть! А то пропав я на світі!
- Не плач, - каже той, що ніс дрова, - я тебе виручу.
Приходить слуга:
- Казав, - каже, - цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!
- Добре, зроблю! - каже дурень. - Тільки скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму.
Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в'язку дров. Як почав ті дрова розкидати, я почав розкидати, то що кине - то й чоловік, що кине - то й чоловік! І такого війська набралось, господи! На ранок прокидається цар - аж чує: грають. Він питає:
- Що там так рано грає?
- То, - кажуть, - той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.
Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, і звелів його покликати до себе.
Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа а ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що й не сказати! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, а за ним - старшина. Підступив під дворець:
- Стій! - крикнув.
Військо у лаву стало - як перемите! Він пішов у дворець; цар його обіймає, цілує:
- Сідай, мій зятю любий!
Вийшла й царівна; як побачила - аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!
От їх швидко й повінчали, такий банкет задали, що аж до неба дим пішов.
Розумні брати й радяться:
- Піти б то, може, там, де наше щастя закотилося!
Порадились, просяться в батька та матері:
- Підемо ми до царя на обід: загубити - нічого не загубимо, а може, там, де наше щастя закотилося!
Батько їх умовляє, мати їх умовляє... Ні!
- Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу.
Старі - нічого робити - взяли поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, пляшку горілки дала, пішли вони.
А дурень сидить на печі та й собі проситься:
- Піду і я туди, куди брати пішли!
- Куди ти, дурню, підеш? - каже мати. - Десь тебе й вовки з'їдять!
- Ні, - каже, - не з'їдять, піду!
Старі з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, та й кажуть:
- Ну йди, та щоб уже й не вертався і не признавався, що ти наш син.
Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов.
Іде та йде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий дідуган, борода зовсім біла, аж до пояса!
- Здорові, діду!
- Здоров, сину!
- Куди йдете, діду?
А той каже:
- Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?
- До царя на обід.
- Хіба ти, - питає дід, - умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?
- Ні, - каже, - не вмію!
- То й чого ж ти йдеш?
- А хто його знає, - каже, - чого. Загубити - не загублю, а може, там, де моє щастя закотилося.
- Сідай же, - каже дід, - та спочинеш трохи, пополуднаємо. Виймай, що там у тебе в торбі!
- Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.
- Нічого, виймай!
От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких: сказано, як у панів.
Ну, що ж, - каже дід, - як його, не випивши, полуднувати? Чи немає там у тебе в торбі горілки?
- Де б то вона в мене взялась! Є тільки пляшка води!
- Виймай! - каже.
Він вийняв, покуштував - аж там така горілка стала!
- От бач, - каже дід.
От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі за хліб, за горілку та й каже:
- Ну, слухай, сину, йди ж тепер ти в ліс та підійди до дерева, та й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить. Тоді, - каже, - тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі бери, кого б там не стрів.
Дурень подякував дідові і розпрощався. Дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.
От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув.
Спав, спав... Коли це за якийсь там час чує - хтось його будить:
- Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай!
Дурень прокинувся, коли гляне - аж стоїть корабель; сам золотий, щогли срібні, а паруси шовкові так і понадимались - тільки летіти! От він, недовго думавши, сів на корабель, той корабель знявся та й полетів. Як полетів та й полетів нижче неба, вище землі - й оком не зглянеш!
Летів-летів, коли дивиться дурень: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він і гукнув:
- Здорові, дядьку!
- Здоров, небоже!
- Що ви робите?
- Слухаю, - каже, - чи вже позбирались до царя на обід люди.
- А хіба ви туди йдете?
- Туди.
- Сідайте зі мною, я вас підвезу.
Слухало сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом - одна нога за вухо прив'язана, а на одній скаче.
- Здорові, дядьку!
- Здоров, небоже!
- Чого ви на одній нозі скачете?
- Того, - каже, - що коли б я відв'язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив. А я не хочу.
- Куди ж ви йдете?
- До царя на обід.
- Сідайте з нами.
- Добре.
Скороход сів, знов полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: стоїть на дорозі стрілець і прицілюється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого.
Дурень і крикнув:
- Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?
- То що, що не видно? То вам не видно, мені видно!
- Де ви її бачите?
- Е, - каже, - там, за сто миль, сидить на сухій грушці!
- Сідайте з нами!
Він сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік і несе за спиною повний мішок хліба.
- Здоров, дядьку!
- Здоров!
- Куди ви йдете?
- Іду, - каже, - добувати на обід хліба.
- Так в вас і так повен мішок!
- Що тут цього хліба! Мені й на один раз поснідати не стане.
- Сідайте з нами!
- Добре!
Сів і Об'їдайло. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.
- Здорові, дядьку!
- Здоров!
- Чого ж ви тут ходите?
- Пити, - каже, - хочеться, та ніяк води не знайду.
- Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п'єте?
- Е, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.
- Так сідайте з нами!
- Добре!
Обпивало сів. Полетіли. Летіли-летіли, коли глянули - аж іде чоловік в село й несе куль соломи.
- Здорові, дядьку! Куди це несете солому?
- У село, - каже.
- Ото! Хіба в селі нема соломи?
- Є, - говорить, - та не така!
- А хіба це яка?
- А така, - каже, - що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьмуться мороз і сніг.
- Сідайте з нами!
Морозько сів, і полетіли далі.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в'язку дров за плечима.
- Здорові, дядьку!
- Здоров!
- Куди ви дрова несете?
- У ліс.
- Ото! Хіба в лісі нема дров?
- Чому нема? Є, - говорить, - та не такі.
- А які ж?
- Там, - каже, - прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, та зараз де не візьметься військо перед тобою.
- Сідайте з нами!
І той згодився, сів та й полетіли.
Чи довго вони летіли, чи недовго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені, понакривані, бочки меду та горілки повикочувані; пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей, сказано, півцарства зійшлось: і старі, і малі, і пани багаті, і старці убогі. Як на ярмарку. Дурень прилетів із товариством на тім кораблі, спістився в царя перед вікнами. повиходили вони з корабля й пішли обідати.
Цар дивиться у вікно - аж там хтось прилетів на золотім кораблі. він лакеєві й каже:
- Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів?
Лакей пішов, подивився, приходить до царя:
- Якась, - каже, - мужва обідрана!
Цар не вірить:
- Як, - каже, - можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли? Ти, мабуть, не допитався.
Взяв та й пішов сам між люди.
- Хто, - питає, - тут на цім кораблі прилетів?
Дурень виступив:
- Я! - каже.
Цар як подивиться, що в нього свиточка - латка на латці, штанці - коліна повилазили, то аж за голову взявся: "Як-таки, щоб я свою дитину та за такого холопа віддав!"
Що його робити? І давай йому загадки загадувати.
- Піди, - каже на лакея, - скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої й цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч - а йому голова з плеч!
Лакей і пішов.
А Слухало, той самий, який припадав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п'є. Скороход побачив:
- Чому ти, - питає, - не їси?
- Де ж мені їсти! І в пельку не йде.
І розказав - так і так:
- Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої і цілющої... Як я її добуду?
- Не журись! Я тобі дістану!
- Ну гляди!
Приходить лакей, дає йому царський наказ, а він уже давно знає, як і що.
- Скажи, - говорить, - принесу!
От лакей і пішов.
А Скороход відв'язав ногу від вуха та як махнув - в одну мить і набрав води живущої і цілющої. Набрав, утомивсь.
"Ще, - думає, - поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи".
Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий, ні мертвий. "Пропав!" - думає.
Слухало взяв приставив до землі вухо - давай слухати. Слухав-слухав.
- Не журись! - каже. - Під млином спить, вражий син.
- Що ж ми будемо тепер робити? - каже дурень. - Як би його збудити?
А Стрілець каже:
- Не бійся: я збуджу!
От як нап'яв лук, як стрельне, як торохне стріла в млин - аж тріски полетіли. Скороход прокинувсь - мерщій туди! Люди обід тільки кінчають, а він приносить ту воду.
Цар - що робити? Ну загадувати другу загадку:
- Як з'їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів жарених і сорок печей хліба, тоді, - каже, - віддам свою дитину за нього, а не з'їсть, то от: оце меч - а його голова з плеч.
Слухало й підслухав та й розказав дурневі.
- Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з'їм! - каже дурень.
А Об'їдало й каже:
- Не плач, я за вас усіх поїм, ще й буде мало.
Приходить лакей: так і так.
- Добре, - каже, - нехай дають!
От зажарили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об'їдало як почав їсти - усе дочиста поїв і ще просить:
- Ех, - каже, - мало! Хоч би ще трошки дали!..
Цар бачить, що нічого не вдіє, - знову загадав загадку:
- Щоб сорок сорокових кухлів води випив за одним духом і сорок сорокових кухлів вина, а не вип'є: мій меч - йому голова з плеч.
Слухало підслухав - розказав; дурень плаче.
- Не плач! - каже Обпивайло. - Я сам вип'ю, ще й мало буде.
От викотили їм по сорок сорокових кухлів води й вина.
Обпивайло як узяв пити, все до каплі видув, ще й підсміюється.
- Ех, - каже, - мало! Хоч би ще трохи, ще б випив.
Цар бачить, що нічого не вдіє, та й думає: "Треба його, вражого сина, зі світу звести, а то він мою дитину занапастить!" От і посилає до дурня лакея.
- Піди скажи, що казав цар, щоб перед вінцем у баню сходив.
А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: "Там він, сякий-такий, засмажиться!" Грубник натопив баню - так і пашить: самого чорта, мовляв, можна засмажити!
Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідком іде Морозько із соломою. Тільки що ввійшли в баню, аж такий жар, що не можна видержати. Морозько розкинув солому - й відразу так стало холодно, що дурень насилу облився та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре. Вранці відчиняють баню, думають - тільки з нього попілець зостався, аж він лежить на печі! Збудили його:
- Оце, - каже, - як я міцно спав!
Та й пішов із бані.
Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже, що його робити? Думав-думав, думав-думав...
- Ну, - каже, - як дістане мені на ранок полк війська, то вже віддам свою дочку за нього, а не дістане, то от мій меч - йому голова з плеч!
А сам думає: "Де-таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!.."
От і дав наказ.
Слухало ж підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче:
- Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?
Іде на корабель до товариства:
- Ой виручіть, братці! Виручали не один раз з біди, і тепер виручіть! А то пропав я на світі!
- Не плач, - каже той, що ніс дрова, - я тебе виручу.
Приходить слуга:
- Казав, - каже, - цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!
- Добре, зроблю! - каже дурень. - Тільки скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму.
Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в'язку дров. Як почав ті дрова розкидати, я почав розкидати, то що кине - то й чоловік, що кине - то й чоловік! І такого війська набралось, господи! На ранок прокидається цар - аж чує: грають. Він питає:
- Що там так рано грає?
- То, - кажуть, - той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.
Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, і звелів його покликати до себе.
Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа а ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що й не сказати! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, а за ним - старшина. Підступив під дворець:
- Стій! - крикнув.
Військо у лаву стало - як перемите! Він пішов у дворець; цар його обіймає, цілує:
- Сідай, мій зятю любий!
Вийшла й царівна; як побачила - аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!
От їх швидко й повінчали, такий банкет задали, що аж до неба дим пішов.
Немає коментарів:
Дописати коментар