Чабанець

     Був собі чабанець, та такий, що ще ізмалку вівці пас, то й нічого не знав. От раз і випав йому з неба камінь, не якийсь там камінь, а у вісім пудів. То він було усе і грається тим каменем; оце причепить до батога та як кине угору, а сам спати ляже на цілий день; прокинеться - аж ось і камінь летить, та як упаде, та було по коліна у землю і вгрузне. А то візьме покине серед степу сіряк, тим каменем навалить, то хай там три чоловіки або й більш, а не візьмуть. Мати було його лає:
- Що ти, дурний, тягаєшся з такою каменюкою? Ще підірвешся!
А йому й байдуже: качає та й качає той камінь. От до того царя, що в його царстві той чабанець був, та став підступати під город змій; пудів по тридцять каміння перевертає, кидає та дворець собі будує, і вимагає, щоб той цар за нього свою дочку оддав. Цар перелякавсь, давай засилати скрізь по царству, по волостях бумагу, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того змія знищив. Шукали-шукали, не знаходиться. А той чабанець почув та й похваливсь:
- Я б того змія, - каже, - батогом забив.
Він же, може, сказав на глум, а люди взяли на ум, донесли цареві у вуха; той і вимагає його.
От приступивсь він до царя, цар подививсь, що він такий малий, та й каже:
- Що ти кажеш! Ти ще молодий!
А він, звісно, хлоп'я:
- Нічого, - каже.
Ну, ото дає йому цар два полки солдат(полк співаків, і полк музикантів). Чабанець вийшов до тих солдатів та як скомандував, то наче він уже років двадцять у війську служив. Тоді цар тільки руками сплеснув:
- Боже мій! - каже.
От, не доходячи за стільки там гін до того змія, покидає він свої полки і наказує:
- Дивіться ж, - каже, - як із змієвого дворця з труби піде дим, то я його побив, а як полум'я  то він мене. Покинув те військо, а сам і пішов. А той змій та такий був сильний, що за гони до себе не підпускає, так духом і побиває. От як зобачив змій чабанця, зараз дмухнув. Аж ні, той і не зворухнеться.
- Ну, - питає, - за чим, добрий молодець, зайшов? Чи будем битись, чи миритися?
- Не з тим добрий молодець ходить, щоб миритися, а з тим, щоб битися. - Змій йому й каже:
- Та ти піди ще три роки погуляй, та тоді і приходь.
- Ні, - каже, - я вже своє відгуляв.
- А чим ти, - питає, - мене будеш бити?
- А оцим батогом.
А в нього батіг так, може, з цілої волячої шкури сплетений, і камінь той на кінці прив'язаний.
- Ну, - каже змій, - бий мене!
- Ні, бий ти мене попереду.
От у змія меч на три сажні залізний чи стальний, як ударить же він того чабанця, так той меч на цурки і розскочивсь.
- Держись же, - каже чабанець, - тепер я тебе ударю.
Як шмагоне його тим камінцем - змій так і розпластавсь, і дим пішов у трубу.
Тут його військо таке раде, музиканти грають, співаки співають, цар чабанця стрічає, бере зараз під руку, веде у дворець.
От оддав цар за нього дочку, побудував їм дворець на одділі, живуть вони собі. А інші царі почали розбалакувати, що як-таки свою рідну дочку та оддати за чабана! Цареві вже і самому жаль. І засилає він скрізь бумаги, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того чабанця міг убити.
Скоро і знайшлось двоє. От зібрали їх, і пішли вони до того чабанця, а він сидить за столом, книжку читає і зачув уже, що це до нього битися йдуть. Прийшли вони, він і питає:
- З чим, добрі молодці, прийшли, чи будем битися, чи миритися?
- Авжеж, - кажуть, - що битися.
- Стривайте ж, - каже, - я богу помолюсь. - Помоливсь та й сів знов за стіл і голову руками підпер.
- Ну, - каже, - тепер бийте!
От один як ударить через ліве плече, так меч і розскочивсь. А другий як ударе навхрест через праве - тільки сорочку перерубав. Тоді чабанець устав, узяв їх обох як здавив докупи, так маслаки з них і посипались. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки, та так йому досадно на царя стало. Пішов він до нього і не величає, а прямо каже:
- А що, бачиш це? Оце ж і тобі буде!
Тоді і годі цар його чіпати.