Змієва дочка

   

     Жив-був собі дуже багатий чоловік, купець, та й поїхав він якось у друге царство, інше государство торгувати. А в тому царстві та не булу води, а ні краплиночки! От чоловікові тому так схотілося пити, що хоч умирай! То він і пішов до царя (бо вже, звісно, у царя вода є), а той цар і каже:

- Як даси, чоловіче, те що в тебе вдома, то дам тобі води.
- Окрім жінки, усе дам! - каже чоловік. А в нього та не було дітей, а жінка була важка, коли чоловік від'їжджав, та привела йому сина, та такого хорошого, що й не сказать! А він бо того всього і не знає.

     От і росте той син та й виріс уже чималий. Через якийсь там час поїхав той купець додому. Приїхав, коли вибігає йому на зустріч парубок. Чоловік і питає його, чий він.
- Я ж ваш син, - парубок каже.
Чоловік той так зрадів, так зрадів, а далі як заплаче!
- Чого, ви, тату, плачете? - запитав парубок.
- Та це я так! - одмовив батько.
От росте та й росте той син, і городив він раз із батьком хлів та й знайшов у загаті записочку. Подивився син у записочку та й каже:

- Чому ж, ви, тату, мені не сказали, що я одданий цареві?
А то була та сама записочка, в якій батько обіцяв цареві за воду оддать те, що дома. Бо батько, як приїхав додому, то закинув ту записку у загату. Далі й каже син:
- Виряджайте ж мене, тату. Поїду я до царя.
Заплакали батько та мати та й стали виряджати сина в дорогу.

     Довго вже чи не довго їхав той парубок, а приїхав до царя, а в того царя та було три дочки. От найменша його зразу й полюбила. А цар той був сам змій і знав багато чарів, а найменша дочка була ще більша чарівниця од батька.
От змій зараз покликав того парубка та й каже:
- Щоб ти мені оцю ріку за ніч загатив і виорав, і пшениці насіяв, щоб пшениця виросла й поспіла, щоб ти мені її вижав, помолотив, перевіяв, помолов і щоб у ранці мені булку приніс із неї!
Сумний вийшов парубок з палацу та й пішов вже прямо до найменшої дочки, а та його питає:
- Чого ти такий, Іване, сумний?
- Як мені не сумувати, коли твій батько загадав, щоб я оту ріку за ніч загатив, виорав, насіяв пшениці, зібрав, намолотив і щоб уранці булку пшеничну приніс!
- Не журись - все гараз буде!

     От, як полягали всі спати, дочка свиснула - прибігло до неї два молодці. Вона й каже:
- Щоб ви мені оцю ріку за ніч загатили, насіяли пшениці, щоб та пшениця поспіла, щоб ви її зібрали й помолотили, змололи на борошно і принесли мені з неї булку.
- Добре! - сказали молодці і позникали.
Прокинулась уранці дочка - коли вже на столі лежить гаряча булка. Вона зараз однесла її Йванові, а той - змієві.
Заскреготав той зубами, бо хотів як-небудь знищити Івана, а тепер і не пощастило, та нічого робить! От він і каже:
- Ну, на цю ніч, щоб ти виїздив коня, що стоїть за дванадцятьма дверима!
Прийшов Іван до змієвої дочки та й каже:
- Загадав батько роботу, щоб я за ніч виїздив коня, що стоїть за дванадцятьма дверима. То це вже не така трудна справа!
- Е, ні! Це ще трідніша. Кінь - то мій батько. Як тільки ти підеш туди, то він тебе й вб'є! - каже змієва дочка.
Тоді подумала, подумала, а далі й каже:
- Та вже дарма, я поможу тобі!
Тільки ото всі полягали, вона зараз свиснула, коли прибігло два молодці. Вона їм і каже:
- Підіть у конюшню, там за дванадцятьма дверима стоїть кінь. Щоб ви його за ніч виїздили!
Молодці пішли, та й зараз у конюшню. Як узяли вони їздити на тому коневі, так уже йому й не хочеться, такий став, як з води витягнений. Бігав, бігав той кінь, а далі й став. Молодці його й одвели в конюшню.
От уранці змій покликав Івана та й каже:
- Ну, тепер же приходь до мене увечері!
Іван пішов до дочки, а вона йому й каже:
- Як підеш, Іване, до батька, то він тепер тебе задушить! Треба тікати. Ми удвох утечемо!
От зараз вони зібралися скоріше та й пішли.

     Ідуть та й ідуть. Коли це щось застугоніло. Притулила змієва дочка вухо до землі та й каже:
- Це за нами женуться. Ну, ти будь сторожем, а я стану пшеницею.
І стала змієва дочка пшеницею, а Іван сторожем.
От прибігли слуги на конях до тієї пшениці та й питають Івана-сторожа:
- Чи не бачив, чи не бігли сюди двоє - дівчина й парубок?
Іван і каже:
- Ні, бачив, бігли тоді, як сіялась оця пшениця.
Слуги й поїхали додому, а змій і питає:
- Що, не нагнали?
- Не нагнали.
- А не бачили нікого?
- Ні, бачили сторожа, стеріг пшеницю.
- Ото ж вони і були! Треба б тільки найбільший колосок пшениці зірвати, то б взяли її за голову.
От змій послав їх і в друге наздоганяти. А Іван та змієва дочка знову пішли. Ідуть та й ідуть, коли щось застугоніло. Дочка притулила вухо до землі та й каже:
- Це за нами знову женуться! Ну, ти будь попом та читай книгу, а я стану церквою.
І стала дочка церквою, а Іван попом, і став служити піп. Приїздять слуги та й питають у попа, чи не бачив він, не бігли сюди парубок і дівчина.  Піп каже, що бачив тоді, як будувалася ця церква. Слуги й поїхали назад. Приїздять додому, а змій і пита:

- Не догнали?
- Ні!
- А не бачили нікого?
- Бачили церкву, а в церкві попа.
- То ж і вони!
От ізліз тоді змій на хату та як крикне:
- Подайте мені вила!

     Подали змієві вила. От він підпер одним кінцем вію, глянув та й каже:
- О, ще дожену!
Та зараз і побіг. А дочка притулила вухо до землі та й каже:
- Тепер ми пропали - за нами батько мій женеться! Ну, ти будь козаком, а я стану криницею. Як стане змій пити воду, то ти йому і одрубай голову!
І стала вона криницею, а Іван козаком із шаблею. Прибіг змій до козака, та й питає, чи не бачив він: не бігли дівчина й парубок? Козак каже, що не бачив.
А змій тільки глянув, то зараз і здогадався та й каже козакові:
- Дай же мені води напитися!
- Не можна, з цієї криниці тільки отаман п'є воду.
А змій не слуха та зараз і нахилився до криниці, то Іван його й убив.
Тоді криниця стала знову змієвою дочкою, а козак - Іваном.
Приїхали вони додому і згуляли весілля. Та й досі живуть, хліб жують.