Прослужив солдат у царя тридцять три роки, і вийшла йому одставка. Дав йому цар три копійки, він і пішов собі. Ішов-ішов, аж перестрівають його три старці:
- Сотвори, служивий, милостинку.
- Нате.
Вийняв копійку і оддав. Трохи згодом перестрівають його ще три старці.
- Сотвори, служивий, милостинку.
- Нате.
Оддав другу копійку. Під вечір вже ще три старці просять:
- Сотвори, служивий, милостинку.
- Нате.
Оддав і третю копійку.
Іде та й думає, що це воно буде, що роздав останні три копійки.
Аж ось ще йдуть три старці.
- Сотвори, служивий, милостинку.
- Нате.
Скинув шинелю й оддав.
- Ну, - кажуть старці, - чим тебе, служивий, нагородити, що ти з останнього милостиню сотворив? Проси у нас три просьби.
- А що ж я, - каже, - буду просить? Як задумаю, щоб гроші в кишені були; щоб люльку не накладать і не закурювать, а як загадаю, щоб сама готова була; та щоб була торбинка така: як про що не подумаю, зараз щоб там і було.
- Добре, служивий, іди собі з богом.
Ото сказали та й зникли, наче їх тут і не було. От солдат пройшов трохи. "Дай, - думає, - подивлюсь, чи не збрехали". Засунув руку у кишеню - так і витіг жменю грошей.
Сів ото спочивати, витіг люльку, аж вона вже й куриться.
- Е, - каже, - і це добре.
Покурив, покурив та так, не гасячи, у кишеню і засунув, вона сама і погасла. Дивиться - летить пара качок: він розшморгнув торбинку і говорить:
- А в торбинку!
Так ті качки туди і загули. От приходить він у город, а в тому городі в багатого купця був дім такий, що у ньому ніхто не жив, бо там зевелись чорти. Він до того купця:
- Що даси? Я, - каже, - можу вигнать чортів.
- Як, - каже, - виженеш, я тебе до смерті догодую.
Ото нагодували його, напоїли, пішов він на ніч у той дім. Опівночі чує - щось стукотить-гримотить. Поміст лопнув, вилазить чорт.
- Чого ти? - питає солдат.
- Я тебе з'їм!
Солдат торбинку розшморгнув і говорить:
- А в торбинку!
Як крикне, так той чорт туди і загув. Зашморгнув його там солдат та вже бив-бив. Давай чорт проситись:
- Пусти. Внукам, - каже, - і правнукам закажу сюди ходити.
Пустив його солдат. От уранці повів він купця в дім, і стали там жить. А прийшлось тому солдатові вмирати, він і наказує:
- Покладіть зі мною безпремінно оцю люльку і торбинку.
Ото поклали йому те все, поховали його. Приходить він на той світ. Дивиться - пекло, він і убравсь туди. Зараз кілочки забиває, амуніцію свою розвішує.
- Що, - питає, - горілка є?
- Є.
- Тютюн є?
- Є.
- Огонь є?
- Є.
- От рай, так рай!
Ходить по пеклу, муштрується.
Аж ось приходить той самий чорт, що він його на цім світі бив, та як побачив його, як заголосить:
- Це ж той самий, що мене колись бив! Він нам і тут життя не дасть; треба його якось вижити.
Так чорти вже злякалися. Повиходили з пекла, а його там самого зачинили.
- Що ж, братці, давайте мірятись: кому випаде - облупим того та шкуру на бочку натягнемо, як на барабан, ударимо, то, може, він і вискочить.
От помірялись, облупили того, якого випало, натягли шкуру, як ударять, а солдат:
- Ах, в похід, в похід!
За амуніцію та з пекла, а чорти вскочили та й заперлись там.
От ходить він по тому світу, ніде нема йому пристановища, аж стрічає його святий Петро.
- Іди, - каже, - в рай, там тебе давно ждуть.
Пішов солдат, де там той рай у Бога. Бог і поставив його коло свого палацу на варті. Ходить він, аж іде Смерть. Солдат до неї:
- Бабусю, чуєш? Ти це куди?
- До Бога, служивий.
- За чим?
- Та спитати, що мені на землі робити.
- Почекай тут, я піду спитаю.
Приходить до Бога.
- Прийшла, - каже, - Смерть, питає, що їй на землі робити.
- Хай, - каже Бог, - морить самих старих людей три роки.
От він вертається та й згадав: "А там же є у мене брати, вона і їх умертвить". Виходить та й каже:
- Велів Бог, щоб ти три роки самі старі дубки гризла.
От через три роки знов Смерть іде до Бога.
- Пожди тут, я піду спитаю, - каже солдат.
Приходить до Бога.
- Прийшла, Боже, Смерть, питає, що їй робити.
- Скажеш, щоб три роки мертвила самих середніх людей.
Він і роздумавсь: "Адже у мене там, може, племінники є". Вийшов та й каже:
- Сказав Бог, щоб ти три роки гризла самі середні дубки.
- Спасибі, служивий, - та й пішла.
Ото через три роки знов Смерть прийшла, та така худа.
- Спитай, служивий, що мені робити?
Він пішов.
- Прийшла, Боже, Смерть, питає, що їй робити?
- Хай, - каже, - мертвить самих маленьких дітей.
Він і згадав, що у нього є онуки, виходить та й каже:
- Сказав Бог, щоб ти ще три роки гризла самі молоді дубки.
Подякувала Смерть і пішла. Через три роки приходить, а солдат не углядів її, вона й проскочила сама до Бога. Як прийшла, то й розжалілась, за що її Бог голодом карає.
- Це він тобі все набрехав! Піди його самого ще раз умертви.
От вийшла вона до солдата та й каже:
- Подавай душу!
А солдат розшморнув торбинку та й каже:
- А в торбинку!
Вона у неї і скочила. Він зашморгнув її там та й закинув у болото.
- Сотвори, служивий, милостинку.
- Нате.
Вийняв копійку і оддав. Трохи згодом перестрівають його ще три старці.
- Сотвори, служивий, милостинку.
- Нате.
Оддав другу копійку. Під вечір вже ще три старці просять:
- Сотвори, служивий, милостинку.
- Нате.
Оддав і третю копійку.
Іде та й думає, що це воно буде, що роздав останні три копійки.
Аж ось ще йдуть три старці.
- Сотвори, служивий, милостинку.
- Нате.
Скинув шинелю й оддав.
- Ну, - кажуть старці, - чим тебе, служивий, нагородити, що ти з останнього милостиню сотворив? Проси у нас три просьби.
- А що ж я, - каже, - буду просить? Як задумаю, щоб гроші в кишені були; щоб люльку не накладать і не закурювать, а як загадаю, щоб сама готова була; та щоб була торбинка така: як про що не подумаю, зараз щоб там і було.
- Добре, служивий, іди собі з богом.
Ото сказали та й зникли, наче їх тут і не було. От солдат пройшов трохи. "Дай, - думає, - подивлюсь, чи не збрехали". Засунув руку у кишеню - так і витіг жменю грошей.
Сів ото спочивати, витіг люльку, аж вона вже й куриться.
- Е, - каже, - і це добре.
Покурив, покурив та так, не гасячи, у кишеню і засунув, вона сама і погасла. Дивиться - летить пара качок: він розшморгнув торбинку і говорить:
- А в торбинку!
Так ті качки туди і загули. От приходить він у город, а в тому городі в багатого купця був дім такий, що у ньому ніхто не жив, бо там зевелись чорти. Він до того купця:
- Що даси? Я, - каже, - можу вигнать чортів.
- Як, - каже, - виженеш, я тебе до смерті догодую.
Ото нагодували його, напоїли, пішов він на ніч у той дім. Опівночі чує - щось стукотить-гримотить. Поміст лопнув, вилазить чорт.
- Чого ти? - питає солдат.
- Я тебе з'їм!
Солдат торбинку розшморгнув і говорить:
- А в торбинку!
Як крикне, так той чорт туди і загув. Зашморгнув його там солдат та вже бив-бив. Давай чорт проситись:
- Пусти. Внукам, - каже, - і правнукам закажу сюди ходити.
Пустив його солдат. От уранці повів він купця в дім, і стали там жить. А прийшлось тому солдатові вмирати, він і наказує:
- Покладіть зі мною безпремінно оцю люльку і торбинку.
Ото поклали йому те все, поховали його. Приходить він на той світ. Дивиться - пекло, він і убравсь туди. Зараз кілочки забиває, амуніцію свою розвішує.
- Що, - питає, - горілка є?
- Є.
- Тютюн є?
- Є.
- Огонь є?
- Є.
- От рай, так рай!
Ходить по пеклу, муштрується.
Аж ось приходить той самий чорт, що він його на цім світі бив, та як побачив його, як заголосить:
- Це ж той самий, що мене колись бив! Він нам і тут життя не дасть; треба його якось вижити.
Так чорти вже злякалися. Повиходили з пекла, а його там самого зачинили.
- Що ж, братці, давайте мірятись: кому випаде - облупим того та шкуру на бочку натягнемо, як на барабан, ударимо, то, може, він і вискочить.
От помірялись, облупили того, якого випало, натягли шкуру, як ударять, а солдат:
- Ах, в похід, в похід!
За амуніцію та з пекла, а чорти вскочили та й заперлись там.
От ходить він по тому світу, ніде нема йому пристановища, аж стрічає його святий Петро.
- Іди, - каже, - в рай, там тебе давно ждуть.
Пішов солдат, де там той рай у Бога. Бог і поставив його коло свого палацу на варті. Ходить він, аж іде Смерть. Солдат до неї:
- Бабусю, чуєш? Ти це куди?
- До Бога, служивий.
- За чим?
- Та спитати, що мені на землі робити.
- Почекай тут, я піду спитаю.
Приходить до Бога.
- Прийшла, - каже, - Смерть, питає, що їй на землі робити.
- Хай, - каже Бог, - морить самих старих людей три роки.
От він вертається та й згадав: "А там же є у мене брати, вона і їх умертвить". Виходить та й каже:
- Велів Бог, щоб ти три роки самі старі дубки гризла.
От через три роки знов Смерть іде до Бога.
- Пожди тут, я піду спитаю, - каже солдат.
Приходить до Бога.
- Прийшла, Боже, Смерть, питає, що їй робити.
- Скажеш, щоб три роки мертвила самих середніх людей.
Він і роздумавсь: "Адже у мене там, може, племінники є". Вийшов та й каже:
- Сказав Бог, щоб ти три роки гризла самі середні дубки.
- Спасибі, служивий, - та й пішла.
Ото через три роки знов Смерть прийшла, та така худа.
- Спитай, служивий, що мені робити?
Він пішов.
- Прийшла, Боже, Смерть, питає, що їй робити?
- Хай, - каже, - мертвить самих маленьких дітей.
Він і згадав, що у нього є онуки, виходить та й каже:
- Сказав Бог, щоб ти ще три роки гризла самі молоді дубки.
Подякувала Смерть і пішла. Через три роки приходить, а солдат не углядів її, вона й проскочила сама до Бога. Як прийшла, то й розжалілась, за що її Бог голодом карає.
- Це він тобі все набрехав! Піди його самого ще раз умертви.
От вийшла вона до солдата та й каже:
- Подавай душу!
А солдат розшморнув торбинку та й каже:
- А в торбинку!
Вона у неї і скочила. Він зашморгнув її там та й закинув у болото.
Немає коментарів:
Дописати коментар