Айбо настало сухе літо, сіна для худоби він не накосив, і вівці ледве перебули зиму. Ще нічого пасти, в корму нема. Що робити?
Як останнє сіно згодував, випустив овець й думає собі: "Доти йтиму з ними, доки не натраплю десь на ліпше місце, де була б трава або сіно".
Жене вівці, жене. А ті ледве ногами плетуть.
Якось потрапив на широке поле, а на тому полі стільки копиць сіна, що не охопиш зором. Тут і озеро з чистенькою водою.
"Но, - думає вівчар, - сіно не моє. Мені би не гідно чіпати його. Айбо скрута заставить порушити закон".
Недовго думав - розкидав одну, другу, третю копицю. Нагодував овець, напоїв їх в озері й ліг собі на сіно відпочивати.
Раптом з'явився перед ним велет-чоловічище, як дуб, і грізно запитав:
- Звідки ти прийшов? І як смів моє сіно згодувати вівцям? Чи знаєш, що можу тебе розчавити, як муху?!
І дубнув ногою, аж земля затряслася.
Вівчар з страху не знав, що й відповісти. Ледве проговорив:
- У нас посуха, й мої вівці мало не поздихали з голоду... Маю гроші, я тобі втричі більше заплачу за сіно.
- Не треба мені твоїх грошей. А кара така: заріж тридцять три вівці і одного барана, бо я ще не снідав сьогодні.
- Йой, чоловіче, змилуйся! То вся моя радість! Я тобі ліпше заплачу...
Доки лупив з убитих овець шкуру, велет побіг по казан, приніс дрова, розклав огонь: вівчар почав ладити на вечерю страви. Коли було готове, чоловічище зачав їсти просто з казана. Все спер, задоволено погладив себе по череву й пішов без "будь здоров".
- Н-но, то я дуже дорого заплатив за три копиці сіна, - сказав собі хлопець.
Треба було рятувати хоч інших овечок. Утік би, айбо вівці по дорозі погинуть із голоду.
"Все одно! Залишуся тут, і буде що буде. Може, його чорт сюди більше не принесе", - подумав легінь.
Розкидав ще одну копицю й переночував. Рано нагодував, напоїв овець і вичікує.
Ще полудень далеко, а чоловічище уже йде. Здалеку гукає:
- Ти ще тут? Зараз щоб зарізав тридцять три вівці й барана. А як ні, то злою погибеллю згинеш!
Що було робити? Зарізав вівчар знову тридцять три вівці й барана.
Чоловічище все зжер та й пішов собі.
- За такий короткий час, - думає вівчар, - у мене дві третини з отари пропало! Айбо кажуть: пропала корова, най пропаде й теля! Нікуди не йду, все одно вівці згинуть з голоду.
І знову розкидав копицю.
Переночував, а третього дня перед полуднем чоловічище здалеку горлає:
- Хлопче, ще тоті вівці живі? Скоро щоб порізані були, бо я зголоднів!
Вівчареві жаль, що тепер зовсім зостанеться без худоби, й просить:
- Хіба б оці тридцять три лишив на розплід!
- Я трохи придрімлю, а ти доглядай, аби гуляш не прикурився.
І через пару хвилин почав хропіти.
Вівчар мішав м'ясо, і якось несподівано спало йому на гадку: "Загубив мені овець, але сих останніх жерти вже не будеш!"
І коли їжа зовсім розварилася, зачерпнув варешисько й - бух! велетові в очі...
Той закричав, схопився, айбо більше світа божого не видів. На всі боки почав мацати руками, щоб ухопити вівчаря. Але хлопець не сидів на місці. Чоловічище за голосом - і сюди, і туди... Та впіймати легеня не міг. Тоді хотів дістати його хитрістю. Ласкавими словами вимовляє до вівчаря:
- Ти мене не бійся. Не хочу я тебе згубити. Досить я тобі вже вчинив шкоди, поїв усі вівці. Ходи сюди ближче. В мене в кишені - гроші, вийми і заплати собі...
- Ого! - каже вівчар. - Мене не обдуриш! Пожер мої вівці, а тепер хотів би і мене убити? Я не такий дурний. Дурні поженилися, а я ще нежонатий!
Скочив у бік, куди сліпий велет не досягав руками, й дивився, як той навмання шукає. Чоловічище мацав на всі боки, а як відчув, що діла не буде, озвався:
- Гаразд, хлопче! Мабуть, тебе не перемудрувати. Але щоб ти не мав великої шкоди, хочу тебе таки нагородити... Я твої вівці з'їв. На золотий перстень. Се дорога річ. Купиш за неї інші вівці.
- До тебе я не підступлю. Можеш кинути перстень.
Чоловічище посяг у кишеню, вийняв золотий перстень і кинув у той бік, звідки почув голос.
Вівчар схопив дарунок. Чудовий перстень, золотий, з дорогоцінним каменем! Подумав: "Заплачено мені за худобу!" - і натяг на палець.
Але несподівано перстень почав гукати:
- Сюди, сюди, сліпий силачу!
Налякався хлопець, бо чоловічище за голосом побіг. Вівчар швидко тікає, але велетень ступить - і уже сто метрів! Майже, майже доганяє. Добіг вівчар до озера, хоче стягнути перстень, та не може! Наче приріс! Думає собі: "Тут пропадати! Намацає мене силач рукою й розчавить, як муху!"
Швидко вийняв із кишені ножика, відрізав палець разом з перснем і кинув у озеро.
- А перстень і в воді:
- Сюди, сюди, сліпий силачу!..
Чоловічище за голосом і - бух! у глибінь. І лише забулькотіло. Втопився!
Вівчар тяжко зітхнув:
- Н-но, ледве вибрався з біди!
"Ей, - думає собі, - я молодий, здоровий, ачей, не загину на білому світі!"
І пустився шукати роботу.
Йде, йде... дійшов до глухого лісу.
"Проберуся крізь цей ліс, - думає вівчар, - а там будуть люди, і не пропаду".
Як дійшов до середини, став і роздивляється. раптом до нього вискочив ведмідь:
- Ага, попався мені до рук, злодію! Маєш знати - я брат того велета, котрого ти загубив! Я би тебе задушив одразу, але се буде мала кара. Хочу ще помучити, а тоді вже знищу. Йди й живи. Але не смій женитися. Бо коли женишся, тої хвилини тобі й кінець.
Обернувся і пішов у другий бік. А вівчар опам'ятався і каже:
- Аж оце оказія! Ні майна, ні жінки! Хоч я й сказав тому чоловічещеві, що дурні поженилися, але родину таки треба мати.
Іде, журиться. Вибрався з лісу і бачить - село.
"Зайду до першої хатини. Може, приймуть на якусь роботу".
Відчинив двері й поклонився:
- Добрий день!
- Добрий день, легеню, - відповіли йому жінка і дівчина.
- Чи не прийняли б на службу?
Поглянули на вівчаря й кажуть:
- Приймемо. Ґазда помер, роботи багато. ми дві не годні впоратися. Будеш у нас служити і добру платню мати.
Лишився легінь. Служить один рік, служить другий... Честують його, добре платять. Дав згоду служити й на третій. А за той час він полюбив дівчину й не може полишити. І ґаздиня не проти весілля, бо хлопець гарний і здоровий, робітний і розумний. І дівчині сподобався вівчар. Домовилися, що вже посвадьбують.
З великої любові хлопець і забув, що йому заказано женитися.
- Небого, - говорить до своєї дівчини, - я мушу тікати.
Молода вхопила нареченого, ніяк не пускає. Але хлопець вирвався і наскоро відклонився:
- Здорова зоставайся! Може, я повернуся, а може, загину.
І розірвав хустку. одну половину передав молодій, другу сховав собі.
- Бережи оцю хустину й пам'ятай мене!
Дівчина сховала хустку, а зі свого пальця стягла перстень, розломила й половину дала нареченому.
- Візьми цього півперсня, аби за мене не забув!
Вівчар узяв півперсня, сховав його й побіг, бо ведмідь уже був зовсім близько.
Тікає хлопець, а ведмідь гукає:
- Не послухався мене? Не минеш моїх пазурів!
Весілля розійшлося. Молода присяглася, що за другого ніколи не віддасться.
А вівчар ноги під себе. Біг через гори, через долини. Враз у глухому лісі натрапив на хижку. перед хижею на сонці сиділа й грілася бабуся, така стара, що зморщок на її лиці не можна було зчислити:
- Добрий день, бабко!
- Добрий день, синку! Як ти сюди потрапив? У ці місця й птахи не долітають!
Розповів хлопець про свою біду та й звідує бабу:
- Чи не дали б ви мені пораду?
- Я, синку, тут постарілася, - відповідає баба. - Ще молодою чула за того ведмедя, яке лихо робить добрим людям. вір моїй грішній душі, що ніяк не годна тобі допомогти. Але знаєш що? Ведмідь ще далеко. Переночуй, а рано я дам тобі перстень. Покажеш його моїй старшій сестрі, вона живе звідси три дні ходу, може, щось зарадить.Переночував вівчар у баби, а рано взяв перстень, красно подякував і - далі...
Справді, за три дні і три ночі дійшов до хижки, в якій жила баба, вже така стара - ледве повіки піднімала.
- Добрий день, бабко!
- Добрий день, синку! Як ти сюди потрапив? До мене зроду-віку й птахи не долітали!
Розповів вівчар бабі про свою біду. Але й вона не могла його врятувати. відповіла хлопцеві:
- Допомогти тобі не годна. Айбо дам тобі перстень. За три дні дійдеш до моєї старшої сестри. Покажи їй перстень, може, щось зарадить.
Переночував хлопець, подякував красно і рушив у путь.
За три дні й три ночі дійшов до третьої хатки, де побачив таку стару бабку, що очі собі лиш руками розплющити могла і вже ледве чула.
Вівчар гукнув їй на вухо.
- Добрий день, бабко!
- Добрий день, синку! Як ти тут опинився? Сюди навіть потята ще не долітали...
Розповів вівчар свою біду й показав персні.
- Ага... Ти йдеш від моїх сестер? Маєш баламуту з тим ведмедем! Ляж і відпочинь. А рано дам тобі пораду.
Повечеряв хлопець і ліг спати. А коли пробудився, баба йому говорить:
- Синку, і я теж даю тобі перстень. Будеш іти сім миль густим лісом і прийдеш на розпуття. Межи розпуттям є пагорб. Поклади на нього всі три персні, ляж і заночуй. На ранок замість перснів з'являться три пси. Доки сі пси будуть коло тебе, не бійся ведмедя. А далі... яка твоя доля, так і буде...
Подякував вівчар та й рушив у дорогу.
Понад вечір прийшов до розпуття, а межи ним - пагорб стоїть. Поклав на той пагорб три персня, ліг і заснув. А вранці прокинувся і аж налякався: коло нього три псища, як леви. Страх на них дивитися!
Коли хлопець розлучився з бабою, вона йому наказувала:
- Ти не будеш розрізняти псів, усі три однакові. Лише за йменням зможеш пізнавати. Одного клич Далекочуй, другого - Далековидь, третього - Ломизалізо.
Коли вівчар підвівся, одразу закликав:
- Далекочуй!
З-межи трьох схопився пес, прибіг і почав лащитись. Вівчар добре оглянув його, щоб запам'ятати. Потім покликав другого:
- Далековидь!І другий пес підбіг до хазяїна. Лишився на місці лише Ломизалізо.
Так вівчар запам'ятав усіх. І з тої хвилини пси не відходили від нього ні на крок.
Пішов з ними далі. Недалеко від узлісся запримітив хижу.
"Зайду, - думає собі, - бо і пси голодні, і я би щось поїв".
Відчинив двері, а у хаті бабище. Сидить, хмураво поглядає.
- Добрий день! - поклонився.
А баба мовчить.
- Добрий день! - удруге.
Баба мовчить.
- Добрий день!
І аж тепер відьма відповіла:
- А, добрий день, синку. Чого ти сюди заблудився? - І прикидається, що вона рада хлопцеві.
- Я би найнявся служити, коби прийняли.
- Знаєш, роботи у мене не багато, - почала баба крутити. - Але, коли так хочеш, зоставайся. Будеш обійстя доглядати і щодня вб'єш на вечерю зайця. Платня яка буде, така й буде.
Погодився вівчар, нагодувала баба і хлопця, і псів, дала переночувати, а рано розбудила й наказала йти у ліс - полювати на зайців.
На полуденок хлопець приніс не одного, а цілих три зайці, бо кожний пес упіймав одного.
Наварила стара їсти. Пополуднали, й до вечора вже не було роботи. І так минали дні. Хлопець лягає спати, а пси коло нього. Він і не знає, що зла відьма кожну ніч хоче його згубити, лише пси - на сторожі.
Одного разу, як вівчар відправився із псами у ліс, до баби - ведмідь.
- Куди ти ходив, що так довго тебе не було? - питає стара.
- Йой, - заревіла баба, - та старшого сина вже нема?!
- Ой, так, мамо. Він уже зогнив. Загубив його вівчар, - і розповів, яку подобу має отой хлопець.
- Ти його шукаєш десь по світу, а він у твоїй хаті! - закричала баба. - Служить у мене, айбо сторожать його такі страшні пси, що й приступити до нього не можу. Нічим не зарадиш, хіба хитрістю.
Додумалися, що ведмідь ляже коло порога. Вівчар вернеться з полювання, лишить псів на дворі й, коли відчинить двері, ведмідь скочить на нього й схопить.
Звір коло порога вигріб собі яму, сховався і чекає...
А пси завітрили ведмедя: Далекочуй побіг наперед, ліг на ту яму й не встає.
Хлопець хотів занести до хижі зайці, але пес закрив йому дорогу. Б'є його, штовхає - прогнати не може. Мусив переступити й так передати бабі звірину.
А Далекочуй і повечеряв лежачи.
Рано вівчар знову пішов на полювання. Тоді лише пес схопився і побіг за ним.
Ведмідь вибрався з ями й ледве дихає - мало не здох під псом за цілу ніч.
- Погане місце вигадали, - каже матері.
І дорадилися так, що ляже у піч і там буде чекати вівчаря.
Але другий пес, Далековидь, побіг наперед, привалив собою дверці печі й не вставав до ранку. Ведмідь знову мало не сконав.
На третій день надумали, що викопають яму в печі пі вогнем, і там сховається ведмідь, а коли вівчар пектиме м'ясо, вискочить на нього.
Але цього разу наперед прибіг Ломизалізо. Заліз у калюжу, намочився й пригнув у гарячу ватру. Все заломилося під ним, і вогонь погас.
Прийшов вівчар додому - Ломизалізо лежить у печі, а баба сердита, аж мало не трісне.
- Такі в тебе паскудні пси, що не можна терпіти! Видиш, один задушив вогонь і піч заломив.
Почав хлопець бити і Ломизалізо, але той не рушає.
Довелося розпалити ватру серед двору.
Рано-вранці, як вівчар з псами пішов на полювання, ведмідь і баба радяться, що чинити далі.
- Біда! У власній хижі не можемо знищити свого ворога! - лютує ведмідь.
- Не творися нічого, я з ним сама вимудрую, - каже стара відьма. - Ти йди геть у ліс. Завтра я скажу тобі, що маєш робити.
Так і було. Коли вівчар збирався знову на полювання, баба йому каже:
- Синку, не шкодуєш ти худобу, все її з собою водиш. Мучиться на сонці. Йди-но раз без псів, най собі спочинуть.
- Ваша правда, бабко, треба псам спочити. Айбо де їх діти?
- Замкну їх у комору і постелю сіна, аби м'яко поспали.
Замкнули псів. Вівчар пішов сам. Ходить, ходить. А ведмідь - до баби.
- Скоро в ліс біжи, - закричала відьма, - він у лісі сам. Пси під залізними замками. Ти знищиш хлопця, а я - псів.
Ведмідь прибіг у ліс. Хлопець побачив напасника, зі страху кинув зайця і виліз на дуба.
- Гей, хлопче! - регоче у низу ведмідь. - Рятунку нема! Лізь-но долі, щоб я не повзав за тобою, - так потряс дубом, що той аж у корінні затремтів.
- Я злізу, але попусти мені, най собі тричі заспіваю.
- Ага, так?! Можеш співати і тридцять разів. Пси під залізними замками! - і ведмідь почав лізти на дуба.
Хлопець з усієї сили закричав:
- Далекочуй! Сюди!
- Браття, мені причулося, що хазяїн кличе.
- Спи, не говори небилиць.
- Далековидь, сюди! - гукнув вівчар другого.
Далековидь почув і каже:
- Правду має Далекочуй, хазяїн нас кличе.
- То тобі причувається, - одказав Ломизалізо.
Вівчар крикнув утретє:
- Ломизалізо, сюди!
Пси нараз схопилися. Далекочуй натиснув на залізні двері, але й не хитнулися. Притис двері Далековидь - заскрипіли, та не піддаються. Тоді взявся за них Ломизалізо. Коли розбігся і гупнув собою, то не лише двері, а й ціла комора розсипалась.
Баба вибігла на двір, але було вже пізно. Пси, як стріли, понеслися в ліс. Коли вони добігли до дуба, ведмідь уже долізав до вівчаря.
- За ним!
Перший вискочив Далекочуй - він дістався лише до половини дуба і там повис на гілці. Другий скочив Далековидь - він трохи що не досяг ведмедя.
- Я би вивернув дуба із корінням, але шкода нашого господаря. Впаде і розіб'ється, - сказав Ломизалізо і стрибнув, підлетів аж до ведмедя, цапнув за лапи і кинув ним на землю. Прискочили і ті двою псів, і доти метали й кидали ведмедем, доки той не здох.
Вівчар зліз із дерева. Вертаються додому. А відьма - до них:
- Йой, бідолашні пси, голодні... - і тиче їм отруєне м'ясо.
Але пси відсуваються, відвертаються.
Вівчар зрозумів хитрість відьми і каже:
- Ану, бабко, покуштуй сама хоч один шматочок.
Баба відгрібалася, та коли пси загаркали на неї, мусила послухатись. З'їла вона отруєне м'ясо, впала на землю й здохла.
- Н-но, - каже вівчар, - із ворогом скінчено. Треба думати за домівство.
Лишив нечисту хижу й рушив у путь.
Як дійшов до роздоріжжя, вирішив спочити. Ліг на пагорб і задрімав. Пробудився і бачить: на землі три персні, а псів уже нема.
Взяв персні, йде далі. По дорозі не забув відвідати сестер, котрі йому допомогли врятуватися від лиха. Спочатку зайшов до старшої:
- Добрий день, бабко! Дуже красно дякую а поміч, за мудру пораду. Та й вертаю перстень.
І розповів усе, що з ним було.
- Так я й думала... Рада, що ти позбувся біди. Будь щасливий і на пам'ять прийми від мене отой перстень.
Вівчар красно вклонився - іде далі. Зайшов до її молодших сестер, подякував і теж дістав від них на пам'ять персні.
Добрався вівчар до того села, де жила його наречена. Не так давно - три роки тому - був у цих краях, але ніхто його не впізнає: обріс, обдерся...
А правду казати, вівчар і не хотів, аби його впізнали. Зайшов до найближчої хатини. Йому дали їсти. І почав дізнаватися:
- Що нового в селі?
- Та нічого нового... Лише у верхньому кінці сьогодні весілля. Вдовиця дівку віддає. Чесна й робітна дівка. І статечний легінь її бере. Колись у той дівчини вже був наречений, але така пригода трапилася з ним, що мусив тікати із свого весілля. Вона його чекала, чекала. Та й не могла дочекатися...
"Ага, - думає вівчар, - се моя наречена". і поспішив туди, де свадьбували. А гості - їдять, п'ють, співають... Музики грають. Хлопець став на порозі, як жебрак, і смутно роздивляється. Ніхто його не впізнає. Молода ходить по хаті межи гостей, весела. То одного, то другого силує пити-їсти... Втямила на порозі чужого чоловіка, налляла склянку вина й піднесла йому.
- Сьогодні у мене, чоловіку добрий, дуже щасливий день. Випийте за мене!
- Я вип'ю половину, якщо ти другу половину вип'єш.
- Най буде по-вашому, - засміялася молода.
Перехилив склянку, випив половину, а потім посяг у кишеню, вийняв півперсня і пустив у вино.
Молода, як випила, побачила у склянці півперсня. Зачудувалася...
- Чоловіку добрий, а звідки у вас півперсня?
- Звідки? Треба здогадатися...
А гість каже:
- Випив я вино, то треба й губи витерти, - й вийняв із кишені півхустини.
Молода впізнала і ту хустку.
Побігла й принесла другу половину. Проте запитала:
- А звідки у тебе ся хустина?
- Звідти, звітки й ти півхустки маєш!
Тоді молода не стрималася.
- Йой! Та ти вернувся?! А в мене весілля... Що тепер робити? Я би лиш за тебе йшла, айбо село мене осудить, як лишу хлопця в день весілля...
- Коли мене любиш, то так треба вчинити, щоб мені і люди тебе присудили й ніхто на нас криво не дивився, - каже їй вівчар.
Молода подумала, подумала.
- Почекай тут! Я зараз вернуся.
І пішла межи гості. А там гуляли... Свати і свашки, батечки і маточки кричать-гойкають, руками розмахують:
- Молода, молода!
Вона підняла склянку:
- Слухайте, чесні гості! Скажіть, що маю робити? Мені мамка купила добру скриню, а від тої скрині десь ключ загубився. Я дала зробити нового ключа. Коли ключ був готовий, знайшовся й старий, купований зі скринею разом. Тепер ви розтлумачте, котрим ключем користуватись, - новим чи тим, що куплено зі скринею?
Загомоніли:
- Тим, що куплений зі скринею!
І молода сказала:
- Дякую за пораду. Ви всі знаєте, що в мене вже раз було весілля. Знаєте добре, що молодий мусив лишати мене. А тепер вернувся! І ви самі порадили, що жити маю з першим молодим.
Гості здивувалися. В хаті нараз зчинилася звада.
Та молода сказала новому нареченому:
- Шукай собі іншу...
Весілля тривало. Лиш молодий змінився.
Побралися й живуть.
А якось молодята сиділи на лавці й згадували минуле. Вівчар намацав у кишені персні й показав дружині.
- Які чудові персні! - сказала вона. - Чи не підійшов би один з них мені?- Спробуй, поміряй, охоче тобі подарую.
Жінка вхопила в руку всі три персні, але так схвильовано, що впали на землю... І нараз із кожного стався баран з золотим руном.
Вівчар із радощів загойкав:
- Йой, жоно, се мої барани!
Не встиг вимовити ці слова, як наче з-під землі виросли дев'яносто дев'ять біленьких овець.
І жили наші молоді щасливо. І десь живуть, коли не повмирали.
Схожі казки:
Немає коментарів:
Дописати коментар