Казка про щирого пса

     У одного ґазди був старий щирий пес. Як дуже постарів, почали його відбивати від хижі, голодом мучити.
     Молодого песика честують, молоком поять, а старого б'ють, женуть геть, не дають ані шкоринки хліба.
     Старому дуже жаль, аж сльози з очей падають, бо служив він господарю вірою і правдою всі ці роки.
     От раз чоловік і жона копали на полі картоплю, а мала дитина спала в колисці.
     Вовк вибіг із лісу, увидів старого пса. Звідає:
     - Чуму ти такий сумний?
     - Так і так... Доки я був молодий, мене честували, годували, а тепер відганяють від хижі, голодом морять, бо-м старий, нікому не потрібний.
     Пошкодував вовк старого і каже:

     - Я тобі пораджу, що маєш робити. Ще тя будуть честувати. Ой-йой!.. Но, іди ляж собі збоку, недалеко колиски. Я вхоплю дитину й понесу... Отець і мати зачнуть ревати, кричати. Ти мене догониш і одбереш дитину. Зрозумів?
     - Айно.
   

Так і було. Вовк вхопив із колиски дитину і біжить. Мати в крик:
     - Йой, люди! Йой... Вовк нашу дитину вхопив!
     Зачали всі гойкати, гнатися за вовком.
     Тоді старий пес вискочив із корча і - за вовком! Догнав його, дитинку одібрав, приніс матері.
     Тепер ґаздиня його дуже полюбила:
     - Тарку, наш Тарку. Ти щирий, вірний слуга... Ти врятував нашого хлопчика від смерті.
     І старого пса честували, молоком поїли.
     Через пару днів пес зустрівся в лісі з вовком.
     - Дякую, вовчику, за добре діло.
     - Ну, чи люблять тя тепер? - звідає вовк.
     - Люблять, честують...
     - Знаєш що? Чи є у ґазди дівка на віддавання?
     - Є...
     - Но, коли буде весілля, поклич мене. Погостиш ня.
     - Покличу, покличу, вовчику...
   
     Видить пес: у хижі тісто місять, напалили піч, калачі печуть, багато м'яса принесли. Значить, гостина буде.
     Побіг у ліс старий пес:
     - Вовчику, у нашій хижі весілля буде. Я тебе прикличу й погощу...
     - Добре, добре...
     І в той день, коли було весілля, в дворі зібралася силитва людей. І гудаки прийшли. Хлопці й дівчата танцюють.
     Пес одразу дав знати вовкові.
     Вовк садами, межами і притягся в ґаздів двір. Старий пес приніс йому м'яса, кісток, калача.
Словом, добре його погостив...
     Як вовк наївся, посмілішав і зайшов до комори. Тут ще попоїв і почав співати-вити...
     Люди вчули. Збіглися до комори.
     - Гей, вовк! Бийте вовка! - І погостили вовка палицями, вилами так, що ледь живий зостався.
 
   Зустрілися пес і вовк у лісі.
     - Чом ти мене не лишив? Мало ня не забили!
     - У коморі я тебе не міг рятувати. І мене би забили.
     Лежить побитий вовк під копицею і крекче.
     Раз біжить лисиця. Мокра, страшна...
     - Відки ти, лисичко, втікаєш?
     - Йой... йой... не звідай ня... Побили на весіллі.
     Пошкодував вовк лисицю.
     - Но, сідай на мене, я тя понесу.
     Вовк приніс лисицю в густий ліс, а як ся виздоровів, то одразу справили весілля. А за старосту покликали щирого пса.

Рекомендовані казки:
Лисичка-сестричка та вовк-панібрат
Два котика
Лисиччина учта
Пан Коцький