Жили колись два брати. Старший, Гаврило, був лінивий, та багатий, а молодший, Іван, роботящий, але бідний, як церковна миша.Ходить Іван по своїй ниві і нарікає. Земля і насіння такі, як у брата, нива оброблена ще ліпше. Та в Гаврила густа, як ліс, пшениця, а в нього стирчить із землі по стеблу.
Раз у ночі вийшов Іван у поле і побачив, що якесь чудовисько - не дитина, не щеня і не птах - з його ниви колоски з корінням вириває та засаджує на Гаврилову.
Підкрався він до того чудовиська, схопив його за шию і почав душити.
- Хто ти? Чому нищиш моє добро?
- Я Щастя твого брата Гаврила і йому допомагаю, - відповіло чудовисько.
- А моє Щастя де?
- Твоє Щастя приспала твоя Біда. Поки вона буде на волі, ні про що не говори "моє" або "наше". І спробуй розбудити своє Щастя, бо інакше загинеш. А як хочеш знати, котра твоя Біда, то глянь на ниву.
Подивився Іван, а на ниві потвора сидить і зуби шкірить. Підбіг до неї, хотів ударити, а вона скочила йому на шию і сміється. Ніяк не міг відірвати Іван від себе Біду і мусив з нею іти додому. У хаті потвора відпустила свого господаря і сховалася під припічком.
Ввечері пригнали корову з череди. Іван гукнув жінці:
- Іди, прив'яжи нашу корову.
А корова зразу ж загинула.
Діти та жінка плачуть, а Іван бідкається:
- Що тепер будемо робити? Як будуть жити наші діти без молочка?
На другий день Іванові діти пішли купатися і потопилися.
Зажурився тяжко Іван, задумався, як йому розбудити своє Щастя, що на печі мохом заросло. Просив, молив. А Щастя спить і не чує. Розгнівався Іван, почав його лаяти і бити. Розкрило Щастя очі і заговорило:
- Не бий, а слухай мою пораду. Сховай мене в торбу, лише щоб твоя Біда не бачила, і кидай свою мізерію. Бери з собою лише торбу і тікай із жінкою від Біди, куди хочеш.
Іван так і зробив. Вночі взяв торбу на плечі, жінка взяла дзбан для води і пішли вони з дому.
Вже далеко були за селом, коли Іван здогадався, що забув черевики.
- Вернуся я, жінко, за черевиками, бо як босому ходити? - каже він.
Прийшов додому, а на печі Біда вже взула його черевики. Побачила свого господаря і скочила йому на шию.
Мусив Іван нести з собою і Біду. Наздогнав жінку і пішли разом. Вона несе Щастя, а він Біду.
Коли прийшли до річки, Іван згадав:
- Ей, жінко, не замкнув я хати, ще якась біда зайде та нічого не залишить з нашої мізерії.
Сказав і оглянувся на село. А хата його вже горить.
- Тьху не тебе, Бідо! Бодай ти пропала! - вилаявся Іван.
А Біда сидить на шиї і сміється. Посумували Іван з жінкою, що хата згоріла, та й пішли далі.
- Треба, жоно, якось через ріку перебиратися, - каже Іван. - Хіба перепливемо.
Біда із шиї питає:
- А зі мною що буде?
Поміркував Іван та й радить:
- Лізь, Бідо, у дзбан, а ми будемо плисти та й тебе перед собою переправимо.
Залізла Біда, а чоловік заткнув дзбан, прив'язав до нього камінь і кинув у ріку.
Тоді з торби обізвалося Щастя:
- Вертайся, чоловіче, додому. Відтепер будеш жити у добрі та гаразді.
Прийшов Іван з жінкою в село, ходить по згарищу і думає, як би зробити якусь хатинку.
Відкинув він один камінь, а там котел із злотими грішми.
І зажив відтоді Іван добре. Збудував велику хату, накупив худоби. Та й син у нього скоро народився.
Позавидував Гаврило своєму братові та й питає:
- Як ти, Йване, збувся Біди? Розкажи та, може, я і своєї збудуся.
Розповів Іван усе, як було. Почав Гаврило міркувати, як би Іванову Біду на волю випустити. Пішов на те місце, де Іван кинув дзбан у річку. Бачить, з води стирчить мотузка, що зачепилася за кущі. Смикнув за мотузку і витягнув дзбан. Розкрив, а звідти вискочила Біда і скочила йому на шию. Потім потягла його у воду і втопила, бо думала, що то її хазяїн.
Приплелася Біда на старе місце, а та нова хата стоїть і Йван по дворі живий-здоровий ходить. Зрозуміла, що не свого господаря втопила, і від люті аж зубами заскреготала. А коли побачила в Івановій хаті Щастя, почала нігті відточувати.
Журиться Іван, бо гине його худоба, хліб у полі гниє. Раз радить йому Щастя:
- Знаєш що, чоловіче, лишай своє обійстя, бо знову волочиться Біда. Та й мене не забудь.
Взяв Іван торбу з Щастям і пішов з жінкою та дитиною у світ. У сьомому селі найнявся до одного господаря служити. Коли відбув рік, хазяїн подарував йому за добру службу корову.
- Видиш, жоно, вже маємо свою корову, - похвалився Іван. Та тільки це сказав, корова загинула.
"Недобре, - подумав Іван. - Наша Біда знову нас знайшла".
А Біда вже сидить йому на шиї і сміється:
- Думаєш, утечеш від мене? Я тебе до смерті не лишу.
Наймається Іван служити на другий рік та й каже господареві:
- Не треба мені ніякої платні. Дайте лише той камінь, що у вас за хатою.
Дивується хазяїн, що його слуга буде робити з такою величезною брилою. А Іван нічого більше не хоче.
- Віднині най буде цей камінь мій, - каже він.
- Най буде, про мене, - згодився хазяїн.
На другий день Іван показує жінці на брилу:
- Аби ти знала, що то наш камінь.
Тільки сказав це, бачить - з одного боку брила погризена.
Кожного дня ходив Іван до каменя і промовляв: наш, наш. А через рік брила дуже змалілася - Біда її згризла. Раз прийшов Іван подивитися, чи багато ще лишилося гризти, і побачив здохлу Біду з вищербленими зубами.
Зрадів Іван, взяв молот і розбив недогризок каменя, щоб не заважав на подвір'ї. А з-під уламків заблищали золоті гроші. Чоловік хотів віддати золото хазяїнові, але той заперечив:
- За нашим договором камінь твій, то й гроші належать тобі.
Розпрощався Іван з хазяїном, взяв торбу із Щастям, гроші і пішов додому разом з жінкою та сином. Дома завів собі нове господарство, тепер уже без Біди.
Сподобалася казка? Рекомендуємо прочитати інші, схожі:
Немає коментарів:
Дописати коментар