Підросла дівка, вже на одданні, і цар почав думати, як би дочку видати заміж, зняти клопіт із старечих плечей: керувати на старість державою - то не легка справа!
Дав по всіх сусідніх краях знати, аби приїздили до нього сватачі. Який хлопець полюбиться донці, той візьме її за жінку. Як це оголосили, з усіх сторін світу почали сходитися герцоги, барони та прості хлопці, хто дуже красний був.
Кожний хотів статися царем і взяти собі красуню за жінку.
Айбо дівка подивилася на одного, на другого, на третього. Не сподобалися її. І сказала батькові, що немає дяки віддаватися.
Цар розсердився:
- Донько, подумай добре! Я вже старий. Час мені на відпочинок.
Але дівка мудрує.
Був у царя чудовий сад навколо палацу, такий прекрасний, що подібного на цілім світі не було. Які лише на світі ростуть - у теплих, гарячих, студених краях - квіти і дерева, такі там були. А серед того саду росло дерево вже таке високе, що верху його ніхто не міг бачити. Цим деревом-чудом дуже пишався цар.
Одного разу, коли донці уже надокучило слухати докори за одруження, вона вийшла в сад. Сонечко гріло. День був ясний, теплий.
Ходить дівчина межи квітами й бесідує з ними:
Та одного ясного дня зібралася хмара, загриміло, заблискало й затемнілося... Випав страшний град.
Тривало це недовго. Знову небо прояснилося і почало сонечко світити.
Але сад був чорний од спустошення: всі квіти поламані, листя з дерев збите... І все геть посохло, якби гарячою водою було спарене.
Вийшов цар з палацу і не впізнав саду. Постарів, але такого ніколи не бачив, ніде ні квітки, ні листка. Аж плакати хочеться. Кличе доньку. А вона не озивається. Шукав, шукав - не знайшов. Кличе слуг. Ті бігають, питаються... Нема!
Злякався цар. Послав вісті, куди лише міг. Потім надіслав своїх гінців у чужі держави й пообіцяв тому, хто знайде доньку, ціле своє царство.
Тисячі людей шукали царівну, але та пропала, наче земля її проковтнула.
Дуже журиться наш цар. Одна в нього була дочка і зникла. Ніщо йому не миле. З великого жалю захворів.
Ходять до нього лікарі, та дарма - хирів і хирів.
Раз задрімав цар у саду й приснилося йому, що того дня, коли страшна буря пройшла серед дня, у хмарі був семиголовий змій. Він ухопив його доньку й поніс на верх високого дерева. А на тому дереві стоїть зміїв палац, у ньому полонянка...
Пробудився цар і думає собі:
"Сон - сном, але може бути й правда. Бо того дня справді моя донька пропала. Ану спробуємо!"
І дав знати по усіх державах, що якби знайшовся такий витязь, котрий вилізе на височезне, аж до неба, дерево й визволить його доньку, то віддасть її за нього заміж і всі свої володіння передасть йому.
Ой, як почули це молоді люди, почали сходитися із цілого світу до царського двору: герцоги, барони, графи, навіть гарно вбрані циганські легіні... Котрий себе хоч трохи вважав лазієм, кожний опинився у царя, бо кожний мав охоту стати його наслідником.
Лізли - одні вгору, інші вниз. Декотрі піднялися так високо, що ледве їх уже було видко, але далі не могли і злазили.
Та був у царя один свинарчук - колись давно королі й царі мали стада всякої худоби. Дивився, дивився, як пани намагаються вилізти на дерево, і думає собі:
"Гей, коби цар дозволив мені, приніс би я од змія його дівку!"
І не переставав думати про це, коли доглядав стадо. Навіть якось проговорив у голос: "Гей, коби цар дозволив мені!" А стара свиня-льоха почула ці слова, підійшла до нього, почухалася й каже:
- Ґаздо, спіши до царя й проси дозволу лізти. Ти вилізеш на високе дерево і визволиш дівку. Я тебе добре знаю. Сю пораду даю через те, що ти нас честував. Най цар заріже старого безрогого буйвола, най з нього злуплять шкуру, а з тої шкури най накаже пошити для тебе три кожухи.
Іван послухав стару льоху й пішов до царя. Той сидів зажурений в саду, дарма його смішив придворний блазень.
- Чого, Іване, ти прийшов?
- Пресвітлий царю! Бучу тут багато лазунів! Дозвольте й мені лізти. Обіцяю, що приведу вам принцесу-доньку.
Засміявся цар, хоч не весело у нього на душі:
Розсердився хлопець:
- Пресвітлий царю, дозвольте мені лізти!
Тоді цар питає свого блазня:
- Но, що ти скажеш на Йванову бесіду?
- Дайте мені Івана за помічника, бо він ще дурніший, аніж я.
Гірше розсердився легінь:
- Пресітлий царю, - каже грізним голосом, - не слухайте дурного, бо з дурної дірки дурний вітер віє. Накажіть зарізати безрогого буйвола та з його шкури пошити три кужухи. І дозвольте мені лізти. Якщо вернуся без принцеси, робіть з моєю головою, що захочете.
Дивиться цар на хлопця і думає: "Тут уже не жарти," - і говорить:
- Добре. Буде, як ти хочеш. Заб'ємо буйвола. Але пам'ятай, що без моєї доньки щоб ти не вернувся! Як не приведеш її, упади з дерева і ліпше зломи собі голову. Бо коли сам не зломиш, то кат тобі її відрубає.
Вернувся Іван до своїх свиней. А цар дав наказ зарізати буйвола й пошити з його шкури хлопцеві кожухи.
Як було готово, покликав Івана:
- Зробили по-твоєму. Візьми кожухи й можеш лізти. Або царство, або смерть!..
Іванові більше не треба казати. Одягнув один кожух, а інші два прив'язав на плечі. Узяв сокиру і пішов під дерево. Людей - страх! Усі чекають...
Цілий день ліз, а понад вечір вже кожуха на грудях порвав. А лізти ще високо. Одяг на себе другий кожух - знову лізе, лізе... Та через день подерся і той.
- Но, кожуше, - каже третьому, коли на себе одягнув, - хоч доти держи, доки я до першої гілляки долізу.
І доліз до гілляки, котра рівно вбік росла.
Хлопець сів на гілку і говорить сам собі: "Іване, вернися!" А другим голосом: "Іване, не вертайся, лізь сміло далі!"
І доти доліз, що потерся і третій кожух: груди - у крові...
Не зважав на це Іван. Добрався вже до першого листя, зажмурив очі й каже:
- Но, світе, здоров був! Або виграю, або програю! Та із зажмуреними очима скочив на перший лист. Лиш простерся...
Розплющує очі, а тут такий світ, як і долі, звідки він прийшов: трава росте, поля, ліси, гори...
Йде, йде. Блудить. Нараз бачить: на горі палац обертається на качачій нозі.
Вдарив Іван сокирою в цю ногу, і палац зупинився. Навколо двері й брами нараз повідчинялися і хлопець - шмиг! - у царський двір. У ту ж мить усі двері зачинилися, і палац знову крутиться.
Іде Іван, розглядається, а ніде нікого. Коли зайшов у палац, біжить до нього дівчина. Дивиться, а то царська дочка! Вона до нього:
- Ой Іванку, як ти сюди потрапив?
- Не питай нічого, збирайся до нянька, бо той вмирає за тобою!
Вона, як це почула, то аж зблідла:
- Іване, не кажи такого, бо коли тебе почує змій - мій чоловік, зразу кінець буде і мені, й тобі!..
Не встигла договорити, я змій уже тут: сім голів, і з кожної гортанки палахкотить полум'я, на сім метрів усе палить.
- Що се за творіння? - питає змій. - Відразу йому кінець!
Дівчина осміліла й заговорила:
- Се ж мій вірний слуга! Не може без мене і прийшов сюди аби й тут мені служити!
Змій притих, та хмуро ще поглядає на Івана.
- Добре, не вб'ю тебе. Але задарма хліб не будеш їсти. Йди за мною. Дам тобі роботу.
Йде Іван за змієм. У кінці двору хлів. Змій відімкнув двері, а там на помості лежить кінь, бідний-пребідний: мухи бринять над ним, шкіра облізла. Не може встати, лише крекче.
- Видиш цього коня? Будеш його доглядати, годувати і поїти. Давай йому достатньо всього, але того не дай, що буде просити.
- Та як то все давати, а що просить - не дати?
- Я тобі сказав, а ти виконуй!
І геть йде. Потім повернувся:
- Іване, міркуй! Якщо спробуєш мене обдурити, твоє життя кінчиться...
Почав Іван носити коневі їсти: доброго сіна, конюшини, вівса, ячменю. А кінь і в рот не бере. Лежить і голову не підводить.
- Їж, конику, їж... Може, поздоровшаєш. Я тебе по-людському буду обслуговувати.
Кінь слухав, слухав і людським голосом озивається:
- Виджу, хлопче, ти доброго серця. Айбо дарма силуєш мене їсти сіно та овес. Се не моя їжа.
- А чим же тебе годувати?
- Я їм гарячу грань, а п'ю полум'я. Давай мені жар і напувай полум'ям, тоді буду здоровий.
- Але шаркань наказав того не давати, що будеш просити!
- Як ти слухатимеш змія, то не визволиш принцесу, бо я знаю, що ти би хотів її урятувати. А тут нема нікого, хто може змія знищити, лиш я. Через це він мене отак мучить, аби я загинув.
- Проси, конику, що хочеш! Все дам, аби визволив принцесу!
- Я від тебе багато не прошу. Лиш у неділю, коли шаркань полетить за гори, спали козел дров, а я жар поїм. І буде все гаразд. Та будемо діяти таємно.
Так і сталося. Коли була неділя, змій розпростав крила й полетів.
Іванові тільки того й треба. Запалив дрова. Ще вони не догоріли, набрав лопату жару й поніс коневі. Кінь одним духом проковтнув і вже годен був підвести голову. Поніс Іван другу й третю лопату жару. Як це кінь з'їв, уже й на ноги встав.
Тоді Іван зняв з нього ланцюги. Кінь вибіг на двір, поковтав усе полум'я і поїв увесь жар.
Іван приглядається: коник не простий! Шерсть золота, замість чотирьох у нього п'ять ніг, крила зверх передніх лопаток стирчать.
Пішов Іван. Шукає, шукає, бачить - змієві бочки з вином. Намацав у потемку сідло, шаблю, вуздечку. Взяв і несе. Якраз вийшов з пивниці, а змій - на дверях!..
- Що ти наробив, хлопе? Ти мене обдурив. Тепер пропадеш!
Вихопив з рук Івана шаблю хоче йому відрубати голову. Той просить:
- Відпусти мене, ніколи більше тебе не обдурю...
- Не відпущу. Тепер вип'ємо за мої гріхи. - І налляв собі відро вина. Далі - друге, третє, четверте... Сім відер вина випив! Сп'янів і розум стратив. Танцює, співає, ходить узад-уперед, крутиться. А тоді впав і заснув, як мертвий.
Іван зрадів. Узяв тихенько шаблю й хоче рубати змія. Але думає собі: "Одну голову відітну, а шість ще зостанеться. Змій прокинеться одразу і знищить мене!"
Вихопив сідло і вуздечку та й побіг до татоша(се б то крилатого коня). Розповів, що сталося в пивниці.
- Дуже добре ти зробив, що не чіпав шарканя. Ти би його не вбив. Давай сюди сідло!
Кінь фуркнув, і з сідла вся іржа пропала, а появилося дорогоцінне каміння.
- Сідлай мене й тікаймо!
Осідлав Іван татоша.
- Но, куди йдемо?
- Не питай. Чим скоріше маємо вибратися звідси!
Піднявся кінь. Летів, летів і зрештою у темному лісі спустився на землю.
- Но, Іване, тут, у цьому лісі є дикий кабан. Пильнуй, бо дикуна мусимо забити. У його голові - живий заєць, і того треба вбити, а у зайця в голові - діамантова шкатулка і в тій шкатулці - сім жуків. У тих жуках і є сила шарканя. Якщо їх вб'ємо, він утратить міць. Дивись, біжить на нас дикун...
Глянув Іван: дикун величезний, а ікли, як шаблі. Роззявив пащу й женеться на них... Кінь підхопився у повітря й коли п'ятою ногою вдарив кабана і голову, той лише простягся.
Тоді Йван спокійно зліз із свого татоша, розтяв зайцеві голову й вийняв діамантову шкатулку. А в шкатулці жуки дзижчали, як мотор.
Іван розглянувся й побачив плескуватий камінь. Поклав шкатулку на той камінь, а другою брилою так гепнув, що із жуків і сіду не стало!
- Но, можемо спокійно вертатися, - каже йому кінь.
Іван сів на коня й прилетів у палац.
Дивиться - серед двору змій ледве повзе, на ноги звестися не може. Коли Іван приступив до нього, той жалісно сказав:
- Гей, Іване, знищив ти мене, відібрав мою силу.
- Не лише силу, а й життя твоє візьму, й царівну заберу.
- Іване, все бери, що маю: золото, срібло, діаманти, тільки життя мені лиши! Я ж тебе не вбив...
- Ні! Тут тобі смерть! - Ухопив шаблю й усі сім голів повідрубував.
Іван зайшов у палац і каже принцесі:
- Можемо збиратися додому. Вільна путь!
- Йой, Іванку, понеси мене до мого нянька!
- Понесу!
Дівчина бере свої речі, а Йван вийшов на двір, проходжується й думає: "Сюди я виліз. А як звідси вибратись? Може, мені самому вдалося би злізти, а з дівчиною..."
Сказав про це принцесі. Тепер обоє журяться, ходячи по дворі.
- Ліпше було зі змієм помиритися, - каже дівчина.
Ходять сумні. І тут перед ними - раз! - з'явився кінь.
- Чого журишся, мій ґаздо?
- Тяжке діло вибиратися звідси...
- Не журіться! Готові обоє?
- Готові...
- Тоді сідайте на мене!
Сіли на коня. Татош каже:
- Зажмуріться!
Зажмурили очі й лише чують, як гурчить повітря. Летять кудись зі страшною швидкістю.
Через кілька хвилин кінь дубнув ногами, гейби на тверде скочив.
- Розплющіть очі й розглянтеся...
Відкрили очі, бачать - вони у нянька серед двору!
А тут багато людей. Усі засмучені.
- Що сталося?
- Цар на смерті!
Принцеса й Іван швидко побігли до палати. Цар лежить - одна нога в могилі...
Тут лікарі, ворожілі... Ніщо не допомагає.
А коли донька проговорила, старий, почувшт її голос, нараз розплющив очі. Відразу схопився зі смертної постелі. Здоров'я повернулося, почав говорити. Коби була музика, то і танцював би! Аж помолодшав.
- Як ти тут опинилася?
Тоді дівчина розповіла нянькові про усе, що трапилося.
- Іванку, був час, що я тебе хотів призначити помічником дурня. Айбо межи нами була й така угода: як приведеш мою доньку, будеш моїм зятем. Дотримаю слова. Даю за тебе єдину доньку і призначаю своїм наслідником.
Послав за гудаками. З'явилися цигани, і почалася велика гостина.
Два тижні справляли молодим весілля. Цар прикликав не лише царедворці, а й весь народ. І криві, і сліпі гуляли, танцювали.
Іван перебрав царство, і ще й тепер царює, як не вмер...
Якщо сподобалася казка, рекомендуємо наступні:
Змієва дочка
Іван-царевич і красна дівиця - ясна зірниця
Казка про Опиря
Премудра Іляна
Цісарева донька
Немає коментарів:
Дописати коментар