- Ба, чого наш нянько усе на схід дивиться, й одне око плаче, а друге сміється?
Жоден із них не міг відгадати. Зрештою старший каже:
- Браття, я йду до нянька, позвідаю його.
- Йди, йди...
І старший син пішов. Цар якраз тоді сидів біля вікна й дивився на схід. Вклонився хлопець батькові, а той лише нахмурився:
- Що хочеш від мене? Іди собі геть!..
- Я, няню, хочу вас спитати: чому одне ваше око плаче, а друге сміється?
Цареві не треба було більше. В ту ж мить ухопив булаву, яка лежала коло нього, і так жбурнув у сина, що коли б той не відхилив голову, одразу його б вбив.
- Ну, що сказав няньо? - прискочили до нього брати.
- Ідіть та дізнаєтесь...
Пішов середущий. І з ним таке сталося: мало-мало не вбив його цар. Як вибіг із кімнати, питає його наймолодший брат, якого звали Володимиром:
- Но, що казав няньо?
- Іди й ти, Володику, і дізнаєшся!
Пішов Володимир. Але не встиг і рота розкрити, як цар ухопив булаву і - бух!
Хлопець відхилив голову, й булава зарилася в стіну. Та Володимир не злякався. Взяв булаву й передав батькові у руки.
- Тут її маєш. Як хочеш мене вбити - вбий! та не кидай, як у собаку.
Старий подобрішав.
- Бачу, що ти не такий боязкий, як твої брати. Скажи, що хотів би дізнатися від мене?
- Я вас, няню, коротко спитаю: чому, коли дивитесь на схід, одне око плаче, а друге сміється?
- Через те, сину, що коли я був молодий, то мав вірного друга. Його держава називалася Шовкова. Вона звідси - на схід. Ми з тим другом домовилися, що свою старість доживемо вкупі. Та на його державу почали нападати вороги й не дають йому спокою. Тому він не може до мене прийти, а я усе дивлюся на схід і його чекаю. Одне око моє через те і плаче, бо дуже мене бере жаль за другом. А друге сміється, бо я радію, що в мене сини і моя держава перейде в надійні руки. Відтепер мої очі будуть тільки плакати, бо не всі мої сини такі, як я собі думав... Но, розповів я тобі все, і можеш іти.
- Коли так, я йду просити няня, аби дозволив мені пошукати його вірного друга й привести сюди.
Й одразу побіг.
- Няню, дозволь мені йти в Шовкову державу і знайти твого друга.
- Добре... йди... спробуй...
Старший син почав готуватися. Вибрав собі найліпшого коня, порядно озброївся, взяв із собою їсти і грошей і того ж дня рушив у дорогу.
Іде ніч, день... Кінь дужий, годен довго йти. Але ніде й не чути про Шовкову державу. Блудив більше, як рік, і дійшов до срібного мосту.
"Досить мандрувати, - подумав собі. - Повернуся додому. Але, щоб увиділи, як я був далеко, понесу з собою знак". - І відірвав з мосту срібну дошку.
Вернувся додому.
- Но, чи знайшов ти шовкову державу? - питає цар.
- Шовкової держави не знайшов, але вже недалеко був від кінця світу. Коло срібного мосту! Гляньте, се з нього дошка.
Оглянув батько дошку.
- Так я і знав. Коли я був такий, як ти, мені до того мосту треба було їхати якихось дві години. Можеш іти, ніколи не побачиш мого вірного друга.
Заганьбився хлопець і змовчав.
- Тепер я піду, - сказав середущий. - Побачите, що я знайду Шовкову державу!
Ходив-блукав цілий рік. Дійшов уже до золотого мосту, але далі не захотілося. Відірвав з моста золоту дошку й вернувся додому, показав її батькові.
- Ей, синку, коли я був твоїх років, мені треба було їхати до золотого мосту лише одну ніч. І ти ніколи не приведеш мого вірного друга!
І середущий з ганьбою пішов од царя.
- Ну, - каже Володимир, - спробую щастя й я!
І побіг просити дозволу йти в Шовкову державу. Батько лише рукою махнув:
- Якщо старші не привели... А ти ще малий! Проте, коли хочеш, я тебе не держу.
Вийшов Володимир - і просто до стайні. А на дворі зустрівся із бабою, котра його бачила дитиною.
- Куди, куди, Володику? - питає його баба.
- Йой, дозволив мені няньо їхати в Шовкову державу, то йду собі коня вибирати.
- Но, як тобі їхати в Шовкову державу, то не вибирай з межи сих коней, а йди у пивницю й побачиш там коло дверей мідяний батіг. Візьми його й серед двору лусни! На се із поля пригримить табун коней. всі будуть чарівні. Але ти із них не вибирай. Пусти їх до стайні, а позаду буде шкандибати сухоребрий кривак. Того собі й візьми. Той тебе і понесе в Шовкову державу.
Сказала баба і пішла. А Володимир побіг до пивниці. Коло дверей знайшов старий мідяний батіг. Узяв його й серед двору луснув, аж вікна задрижали. На цей луск почулося іржання, й табун коней, ніби з неба, впав у царський двір. Коні такі, що лиш крил бракує, то літали б! Але Володимир на них і не поглянув. Пропустив до стайні, перечекав, а позаду й справді хромає сухарда.
Володимир підійшов до нього і почав гладити.
- Знаю, чому ти мене гладиш, - озвався кривак. - Хотів би поїхати до Шовкової держави?
- Ти угадав, конику!
- Якщо так, то поспитай царя, де є моя збруя - сідло і вузда, що двадцять п'ять років тому були на мені.
Хлопець побіг до батька.- Няньку, де є збруя з сухого коня?
- А хто тебе нарадив по таке спитати?
- Кажіть швидше, бо я поспішаю.
- Спустися в другу пивницю і там знайдеш збрую. Двадцять п'ять років тому я кинув її там. Уже, мабуть, погнила...
Спустився хлопець у другу пивницю й зі свічкою ледве знайшов збрую. Така була запліснявіла, заіржавлена, що жаль і дивитися. І шабля, і рушниця - все вийшло із ладу.
Володимир ні на що не зважив. Зібрав збрую і приніс коневі.
- Тут є!
- Добре. Тепер готуйся, й увечері - в путь.
Пішов Володимир до своєї кімнати, зібрався і - до стайні. Але свого сухарди уже не впізнав: такий золотий коник стався з кривака, що лиш дивитися на нього! А збруя, шабля, рушниця - так і світяться!
- Ну, рушаймо!
Через півгодини вже були в путі. Як виїхали з міста, татош(се б то крилатий кінь) наказав:
- Зажмур очі.
- Хлопець зажмурився, а кінь піднявся у повітря і почав летіти. Летів, летів добру годину. Потім спустився на землю.
- Розплющ очі. Що видиш?
- Виджу срібний міст.
- Знай, оце той міст, до котрого твій старший брат цілий рік їхав. Рушаймо далі.
Знову піднявся у повітря й летів з одну годину. Коли сів, питає:
- А тепер що видиш?
- Виджу золотий міст. Мабуть, той, коло котрого став мій середущий брат, бо й дошка відірвана.
- Так і є. Тепер трохи спочинемо, а тоді - далі, щоб на ранок бути в Шовковій державі.
Відпочили, й знову в путь. Тепер було страшно. Татош піднявся у повітря й таким густим потемком рвався вперед, що передніми ногами лиш проривав собі дорогу. Затим стояла скляна гора, а тою горою, самим верхом-гребенем іти. Страшно й глянути у прірву.
І цілих сім миль верхом гори пройшов.
- Ще буде темний тунель, довгий, на сім миль. Зажмур очі.
Володимир нараз зажмурився, і кінь поліз крізь потемок. Як були вже на другому боці, заговорив:
- Розплющ очі й подумай - де ми?
Володимир глянув і аж руками знову закрив очі: така зоря - світло! На гіллі - золоті квіти, трава вся шовкова. Куди лише глянути - така краса, що не можна й розповісти.
- Майже, що ми в Шовковій державі!
- Так і є! Подивись добре: бачиш - чорніє шатро? Ото намет батькового друга.
І тільки це сказав, вже були коло шатра.
А тут пасеться кінь такий самий, як татош. Його господарь спить під шатром. Волосся вже сиве.
Володимир скосив із коня й пустив його пастися. Відв'язав із себе шаблю, ліг коло незнайомого й тієї ж миті заснув і собі.
А чоловік прокинувся: дивиться - коло нього спить молодий хлопець. "Міг би його забити, - думає собі, - але не зачеплю, бо й він мене не рушав, коли знайшов сплячим".
Оглянувся довкола, побачив другого коня й упізнав його:
- Гей! Та се хтось прийшов від мого товариша! - вигукнув радісно.
І не мав далі терпіння, розбудив легеня:
- Вставай! Хто ти за один? Чого прийшов у мою державу?
Володимир прокинувся, встав і розповів, чий він син, нащо прийшов.
Старий з радості аж заплакав:
- Я би, сине, пішов із тобою, та ворогів у мене ще дуже багато. Кожний день нападають на мою державу.
- Де ж ваші вороги?
- Та за них і не питай. Зараз з'являться. А доки нема, їжмо й пиймо!
Виніс з шатра їжу й пиття і почали гоститися. При тому старий розпитує за Володимирового няня. Хлопець відповідає, але не встиг договорити, бо вороги посунули з усіх боків: і піхота, і кіннота - всяке тобі військо.
- На коней, сину, бо біда!
- Вертайся, сине! - гукає старий. - Бо як заскочиш у середину - загинеш!
Але Володимир не слухав, поскакав за ворогом в гору, і залізна брама за ним зачинилася. татош і за горою догнав утікачів, і хлопець усіх порубав.
А що було довкола? Там за горою був палац. А з того палацу виходили весь час по два вояки: один верхи, один піший. Доки Володимир розглядався, а їх назбиралося уже ціла рота. Сміливець усіх порубав і зайшов до палацу. Бачить: стоїть ткацький верстат(кросна), а за тим верстатом стара баба тче. Не полотно; а військо! Коли кине човника у лівий бік - вискочить з-під кросен піхотинець, коли у правий бік - гусар.
Володимир відрубав її голову. витяг кросна на двір, поколов і запалив. Як вогонь розгорівся, кинув бабу в полум'я. "Ну, - думає собі, - вже тепер, напевно, минулася війна з-за Шовкової держави. Ворога нема."
Тільки так подумав, коли з вогню вискочила кістка і сталася тою ж самою бабою, що ткала.
- Не вбивай мене, легеню. Я знаю, хто ти за один і чого сюди прийшов. Як мене тепер уб'єш, я більше не воскресну. А я вже не та, що була. Після вогню я чиста душа. Як мене вб'єш, я пропаду, але й ти звідси не вийдеш, бо ніхто на світі не знає, крім мене, як звідси можна вийти.
Володимир пошкодував бабу:
- Я вас не вб'ю. Лишайтеся живі. Як хочете, вертайтеся зі мною в Шовкову державу.
- Мені туди не можна, бо ми закляті вороги з царем Шовкової держави. Та більше я не буду на нього нападати. А тобі за добре серце покажу дорогу. В додачу подарую двадцять чотири діамантові клинці. Сховай їх, бо пригодяться.
І повела Володимира до тої гори, крізь яку пройшов, махнула рукою й закричала:
- Відчиняйся!
Гора розступилася, вчинився тунель. Тим тунелем хлопець повернувся в Шовкову державу, і гора замкнулася.
Старий гірко плакав. Думав, що хлопець навіки пропав.
- Та ти повернувся?!
- Авжеж, я вернувся і визволив вашу Шовкову державу. Ніколи на неї не будуть нападати!
Сіли гоститися: їли, пили і при тому Володимир розповів усе, що з ним сталося за високою горою.
- А тепер збираймося до нас, бо мій няньо вмре з жалю за вами.
- Та вже можемо їхати спокійно, бо тепер ніхто не нападе на мою державу.
Посідали на коней і рушили. А коли доїхали до скляної гори, старий засмутився.
- Ой, сине, мені більше не судилося бачити твого няня. Через сю гору мій кінь не перейде, бо нема у підковах діамантових клинців. Вже давно зносилися, і я набив йому простих.
- Якщо тільки у цьому біда, то зараз допоможемо, - каже Володимир. Швиденько вийняв ті клинці, що їх дістав від баби, набив у підкови і рушили далі.
Цар сидів під хижею, поглядав на схід, і його очі плакали. Але, коли побачив свого вірного друга, відразу очі почали сміятися. Не знав, кого і обіймати - чи друга, чи сина.
Відразу замовив велику гостину. Старі друзі посідали коло столу і почали розповідати один одному, що сталося за двадцять п'ять років, відколи не бачилися.
- Прекрасного сина маєш, - сказав вірний друг. - Ми не могли побити наших ворогів, а він сам їх знищив.
- Добрий витязь, - каже й старий цар. - Але Песиголовця і він не переміг би.
- Так-так... Песиголовця не міг би побити, бо ще такий на світі не вродився, щоб його пересилив.
Володимир чув бесіду старих. Підійшов і звідує:
- Де той Песиголовець?
Вірний друг говорить:
- Не раджу тобі починати боротьбу з Песиголовцем. Ти вже показав свою хоробрість, а там на тебе смерть чекає..
Але Володимира не можна було відрадити. Дарма просили й батько, й вірний друг. Хлопець не мав спокою. Пішов до свого коня й питає його:
- Чи був ти коли-небудь у Песиголовцевій державі?
- Ой, був! Айбо ледве виніс звідти ноги.
- Я хочу йти проти Песиголовця!
- Що зможу, все зроблю. Завтра рано можемо пуститися в путь.
- Но, ми тут, - каже. - Чи бачиш палац? Там живе Песиголовець. Але уважай: коли потрапиш у біду, добивайся скоріше до мене, і, може, ще вирвемося звідси.
- А що то за дівчина з вікна виглядає? Песиголовцева донька?
- Не вгадав. Ото донька Чорного царя. Її викрав Песиголовець і держить у полоні.
З тим увійшли у двір. А дівчина з вікна махає руками і кричить:
- Не йди сюди, Песиголовець тебе вб'є.
Володимир нічого не слухав. Тоді дівчина спустилася вниз і почала хлопця просити:
- Рятуйся! Песиголовця тепер нема вдома, але як повернеться, в ту ж мить уб'є тебе!
- Я для того й прийшов, аби поборотися з Песиголовцем!
Дівчині сподобався легінь, і вона каже:
- Слухай! Я не можу тобі допомогти, але хоч розповім, від чого в Песиголовця така страшна сили. У пивниці має маку бочку що, як із неї випити, з'являється сила за п'ятдесятьох людей. У той напій треба змочити палець. Скільки разів замочиш, стільки разів по десять сил додаєтся.
І повела його в пивницю, показала бочку із чарівним напоєм. Володимир напився його, налив повну флягу, прив'язав її на шию й сховав під плаття. А бочку розбив.
Вийшов на двір і почуває в собі таку силу, що може дерева з коріннями вимикати.
Нараз лиш щось бринить в повітрі. Не встиг і подумати, що воно таке, як перед ним упала булава.
- Песиголовець вертається, - пояснила дівчина. - Як наближається до дому, кидає булавою - дає про себе знати.
Хлопець, не довго думаючи, замочив палець у вино, вхопив булаву й кинув у той бік, з котрого прилетіла. І булава впала просто перед копитами коня Песиголовця, хоч він був десь за сім миль од свого палацу.
- Гей, та що се? - закричав Песиголовець. - Там хтось мене чекає?
Хлопець став перед ним. Але Песиголовець засміявся.
- Добре, що ти прийшов, бо вже мені надокучило чекати тебе. Двадцять років тому приснилося мені, що прийдеш боротися зі мною. Звідси не вернешся живий! - І швидко побіг у пивницю. Але вина уже не напився.
- Ну, нічого. Я й так з тобою розрахуюся. Як хочеш - боротися чи шаблями рубатися?
- Як хочеш ти...
- Зачинаймо шаблями!
Вхопили шаблі й почали рубатися. Січуться так, аж шаблі іскри мечуть, але не можуть поранити один одного.
- Недобре, - каже Песиголовець, - шкода шаблі тупити. Будимо боротися.
- Най буде по-твоєму.
Відв'язали шаблі й, повстававши, почали шукати, як би вхопити один одного. Добрих півгодини не могли зчепитися. Зрештою Песиголовець таки влучив мить, вхопив Володимира і так ним ударив, що той до литок застряг у землі.
Але хлопець вискочив із ями, схопив Песиголовця і кинув ним до колін у землю. Швидко замочив палець у вино, і сила прибула, але й Песиголовець ще не подавався. Вхопив Володимира й кинув ним до пояса у землю. Тоді потягся за шаблею, хоче йому відрубати голову.
Володимир вихопився, вдарив Песиголовцем і відтяв йому голову.
То була перемога! Дівчина не знала з радощів, що чинити. Почала просити Володимира, аби зостався у палаці. Хлопець не схотів.
- Наперед підемо до няня, а там буде, як старі розсудять.
Підготувалися у дорогу.
- Сідай до мене на коня.
- Ні, зробимо не так, - сказала дівчина й побігла до своєї кімнати. Звідти принесла діамантовий прутик.
- Вдар ним палац з чотирьох боків, і він стане завбільшки з яблуко.
Так і вчинив. Вдарив палац з чотирьох боків, і сталося з нього мале яблуко, яке поклав собі у кишеню.
- Вернувся! - радісно зустріли Володимира старі. - Чи так, що за сміливість мало життя не заплатив?
Але Володимир не відповів нічого, лише вибрав місце для палацу, поклав яблуко на землю і чарівним прутиком постукав. Помалу, помалу - і з яблука виріс діамантовий палац.
- Гей, та се Песиголовців замок! - дивуються старі. - Ми його знаємо! Но, хлопче, тепер віримо, що ти переміг і Песиголовця!
І знову вчинили велику гостину. Але послали і по Чорного царя. А як той з'явився, справили весілля, й батько молодої передав на зятя половину царства. А вірний друг батька подарував царевичу цілу Шовкову державу.
Більше Володимир нічого не хотів. Вирішив так, що старший його брат засяде вітцівщину, а середущий - Песиголовцеву країну.
І всі народи цих держав жили собі в мирі.
Сподобалася казка? - рекомендуємо також прочитати:
Немає коментарів:
Дописати коментар